Ти тільки послухай цю історію я сам весь вечір про неї думаю, аж серце неспокійне. У самому центрі Києва, в Національній філармонії, якраз відбувалася урочиста церемонія відкриття Міжнародного фестивалю класичної музики. Туди зїхалися усі маестро з Відня, Парижа, Мадрида, ті, що звикли до вечірніх суконь і блиску сцени. Все було як завжди: Бах, Моцарт, Бетховен чарівні твори, і в залі майже не дихали, так уважно слухали. Ось щойно закінчив свій виступ знаменитий німецький піаніст, Клаус Фрідріх Циммерман йому вже під шістдесят, пригладжене сиве волосся, костюм ідеальний, а під оплески він кланяється так, як це робив і на сценах Відня, Берліна чи навіть Карнегі-холу.
Я стояла у самому кінці залу, аж присіла, щоб не привертати увагу. Подумати тільки поруч зі мною мала бути героїня цієї історії: молода киянка, Соломія Мельничук. Їй двадцять пять, і замість вечірньої сукні на ній була справжня українська вишиванка, біла, з квітчастими рукавами. В руках у неї не скрипка і не піаніно, а троїста бандура, ще й та, що перейшла до неї від дідуся, справжнього кобзаря з села поблизу Трускавця.
Ніхто навіть уявити собі не міг, що вона змінить все, що здавалося непохитним для цього музичного вечора. Бо Соломію запросили, щоб під кінець вечора виконати «сюїту національної музики» щось на кшталт політичного жесту, не більш ніж пять хвилин на тлі трьох годин «великої» європейської класики. Для організаторів це немов доказ: «Україна теж має культуру», хоча й на задньому плані.
У Соломії музика це не просто ремесло, а справжнє життя. В селі під Карпатами її дід, пан Петро, славився як найкращий бандурист. Він змалку вчив її тримати інструмент правильно, показував, що найголовніше не пальці а серце. «Бандура це не лише струни, доцю, це наш голос до неба, це наша память», казав він. А коли хворів, віддав їй свою улюблену бандуру з побажанням: «Виступи перед світом! Докажи, що справжня музика не нижча за їхню!»
У цей вечір Клаус, вже відчувши себе королем сцени, проходив повз Соломію перед її виступом і з німецькою безпосередністю шепнув директору фестивалю: «І після мене буде народна музика? Фольклор?» Директор майже вибачаючись відповів, мовляв, лише пять хвилин «Сон-Бандури». Клаус поглянув на Соломію, як на рідкісний експонат, і з легким принизливим усміхом кинув: «Я чув про таке. Це ж шум без техніки, прості акорди, без складних гармоній, без форми не музика в класичному розумінні».
У Соломії аж руки затремтіли, але вона стиснула бандуру, яку тримали її дідівські руки, яка плакала на похоронах та співала на весіллях. А директор зніяковіло сміявся, не знаючи що відповісти. Клаус продовжив: «Фольклор гарний для забави, але порівнювати це з класикою? Музика для народу не може зрівнятись з тим, що вимагає десятиліть навчання!»
Та Соломія стрималася і з серйозною гідністю промовила: «Вибачте, пане маестро, але наш Сон-Бандури має сотні років традицій, примхи історії і гармонії народного серця». А той лиш посміхнувся зверхньо: «Я вивчав музику чотири десятки років. Я знаю різницю між мистецтвом і розвагою!» Соломія так і залишилася одна з пекучими слізьми на очах.
Її запросили до маленької гримерки. Вона сиділа там на старому кріслі, притискала до грудей дідівську бандуру. Все в голові колотилося: «Шум без техніки» так він назвав її життя, її сімю, її народну мудрість! Вона закрила очі і згадала, як у дитинстві з сім років сиділа біля діда, коли він грав вечорами під хатою у Трускавці. Там збиралося пів села, танцювали, співали, жартували й плакали одразу. Дід казав: «Це наша молитва, ти бандурою торкаєшся душі народу».
Вона більше не могла мовчати. Техніка важлива, але справжня музика це серце, це історії, це люди. Стук у двері то ще одна організаторка, пані Оксана, жінка з щирим обличчям. «Соломія, десять хвилин залишилось. Як ти?» «Я готова!» твердо відповіла Соломія. «Не звертай уваги на нього», каже Оксана. «Я покажу, що таке наша музика. Якщо не зрозуміє це вже його проблема!» відповіла Соломія.
Вже на сцені, де щойно грав Клаус на великому роялі, тиша стала гущою. Соломія ступила в центр, і десь третина залу вже порожня багато хто пішов після основного концерту. Усі іноземні музиканти сиділи, нудьгуючи, переглядали телефони, очікували швидкого завершення.
Соломія сіла з бандурою у руках. Її струни виглядали смішно малою на такій величній сцені, та в серці у Соломії місця було досить. Вона згадала діда, і як танцювали під Гуцулку Ксеню чи співали Ніч яка місячна. Перші акорди прозвучали невпевнено, але потім її голос, старовинний, трохи грубуватий, заповнив весь зал. Вона співала як у дитинстві: Гей, на горі та й женці жнуть і затягнула так, що навіть австрійська сопрано з телефоном забула про свої справи.
Клаус спочатку кривився, слухаючи, як Соломія грає, але з кожною хвилиною музика все більше захоплювала навіть його досвідчене музичне серце простий поліфонічний ритм розкрив другий шар, народну мудрість і глибину, яку складно сховати у ноти. Соломія співала і імпровізувала, як це роблять справжні бандуристи: «Пан Клаус каже, що моя музика шум, а серце його фортепіано давно забуло про любов!» У залі хтось засміявся, хтось аж насторожився.
Вона співала далі, вставляючи нові слова, поки її руки летіли по струнах. Музика набирала темп, й розповідала про сум і радість, про втрати і свята. Органічність цієї музики проникала крізь усі формальні кордони. І раптом Клаус вслухався так, що в очах у нього зявилася сльоза. Усі застигли ця маленька українська дівчина змусила зал забути, де вони.
Соломія закінчила грою прощальну баладу ту, що дід завжди грав на проводи, коли йдуть з цього світу. Вона плакала не зі смутку, а з того, що знову відчула дідову силу поруч. Зал був у справжньому трансі. І тут Клаус маестро з Нової Європи, який завжди вірив у техніку, піднявся, аплодував щиро, всі плакали. Підійшов до Соломії на сцені, обійняв її, а потім став на коліна: «Вибачай, був сліпий і зарозумілий. 40 років вчився, а ти за одну ніч нагадала: музика це серце, а не дипломи». Навіть камери фільмували його сльози він вже не ховав своєї людяності.
«Ви навчите мене, Соломіє?» прошепотів. «Справжня музика це подорож, маестро, без учителів і учнів, всі ми просто разом йдемо цією стежкою», відповіла Соломія.
Тут, у філармонії, організаторка запропонувала: «Чи зіграєте щось удвох?» Весь зал кричав і аплодував. Клаус сів за рояль без нот, нервував, як хлопчик. Соломія почала тихесенько, у своїй манері. «Чи знаєте ви «Місяць на небі»?» спитала. «Знаю трохи, а ти веди», відповів він. Вона завела мелодію, а Клаус додав гармонії, як ніколи у житті, просто слідуючи за її душею.
Це був діалог без слів: бандура та рояль, Європа і Україна, техніка і емоція. В залі плакали навіть ті, хто дивився на музику як на науку. Коли закінчили, їх обняли, і цей момент став символом єднання через історію, біль і радість, через правду музики. «Дякую, що не здавалася», прошепотів Клаус. «А вам що змогли визнати це», відповіла Соломія.
Коли цей вечір закінчився, соцмережі вибухнули записами, статтями: «Маестро з Німеччини вчиться у молодої українки», «Музика серця перемогла академію». Клаус залишився ще на два тижні в Україні, приїжджав до Соломіїного села, вчився грати на бандурі, брав участь у вечірніх співах на Майдані, зрозумів, що музика живе тільки тоді, коли її ділять з іншими. В одному із таких вечорів дідовий брат, пан Іван, сказав: «Музика як Дніпро, мусить текти, інакше вмирає».
Наприкінці, Клаус зібрав пресу і прямо сказав: «Я приїхав із пихою, думав навчити українців «справжньої музики». А виявилося, що найголовніше я дізнався тут справжня музика не у дипломах чи престижних залах, а у правді, у серцях, у тому, що обєднує нас всіх». Журналісти питали: «Чи перестане ви цінувати академічну освіту?» А він їм: «Освіта важлива але це лише інструмент, а не мета».
Це був вечір, який показав світу: музика живе там, де її відчувають і лунають у відповідь у серці, у памяті, у руках, у спільному співі. Саме так, друзі, справжня музика це коли після всього навіть професор з усіма дипломами слухає молоду українку і плаче, бо вперше за довгі роки зрозумів, що головне не техніка, а душа. Я після цієї історії ще довго не могла заспокоїтися. І знаєш, справжньої музики саме так не забувати свої традиції, памятати свою мову, берегти своїх людей. Тепер Клаус почав вчитися у Соломії, і може саме так почалася нова музична епоха українська.
