БЕЗ ДОМУ
Марічка не знала, куди податися. Зовсім не знала… «Кілька ночей можу перебути на київському вокзалі. А потім?» думала я, сидячи на сходах із однією валізкою. Раптом у голові спалахнуло: «Дача! Як це я забула? Хоча… яка це дача? Так, стара хатина на межі руйнування. Але краще вже туди, ніж залишатися на вокзалі» майнула думка.
Я сіла на приміську маршрутку до села під Васильковом, притулилася до холодного вікна й заплющила очі. Пережите накотилося хвилею: два роки тому я втратила батьків, залишилася сама, без підтримки. За навчання заплатити не було чим, довелося залишити університет і влаштуватися продавати ягоди на базарі.
Після всіх тих труднощів, доля мені ніби посміхнулася я закохалася. Степан був добрим, ввічливим чоловіком. За два місяці ми тихо розписалися в районному РАЦСі.
Здавалось, можна жити й радіти… Але життя підготувало нове випробування. Степан запропонував мені продати батьківську квартиру у центрі Києва, щоб відкрити власну кавярню.
Так переконливо він малював майбутнє, що я не вагалася: дала Степанові всі гривні, виручені з продажу. Мріяла: «От налаштуємо життя, тоді й про дитину можна буде подумати. Дуже хочу стати мамою!»
Не судилося. Бізнес у Степана не пішов. Скандали не вщухали, бо гроші летіли у прірву. Наші стосунки швидко зруйнувалися. Не минуло й року, як Степан привів до дому нову «дружину» і, не моргнувши оком, викинув мене на вулицю.
Найперше хотілося бігти до поліції, одначе обвинувачувати йому не було в чому я ж сама підписувала папери і власноруч віддала квартиру…
***
Вийшла я на зупинці, самотньо крокуючи вздовж ще засніженого шляху. Весна була на початку, село лише почало оговтуватись від зими. Ділянка хоч заросла буряном, але була рідною. «Та нічого, приберуся не вперше», заспокоювала себе, хоча знала як раніше, вже не буде ніколи.
Я швидко знайшла ключ під порогом, але стара деревяна двері заїдала. Намагалася, скільки було сили не відчинялася ніяк. Замерзлі, виснажені руки опустилися, і я просто сіла під ґанком і заплакала.
Раптом на сусідньому подвірї побачила димок із комина й почула якісь звуки. Обнадіялась: може, сусіди вже приїхали.
Тітко Оксано, це ви? гукнула я.
У дворі стояв старий чоловік, трохи неохайний, але не страшний на вигляд. На вогнищі він грів воду у старій бляшаній кружці.
Доброго дня! А ви хто? Де тітка Оксана? обережно спитала я.
Не бійся, дитино. Не викликай поліцію, нічого лихого я не чиню. В хаті не ночую тільки на подвірї мешкаю…
На диво, голос у дідуся був спокійний, мякий, навіть інтелігентний.
Ви безхатько? несміливо запитала я.
Так і є, тихо відповів чоловік, опустивши очі. Ти, певно, сусідка? Не турбуйся не докучатиму тобі.
А як вас звати?
Михайло.
По-батькові?
Миронович, зітхнув дідусь.
Я пильно придивилася: одяг старий, але акуратний, обличчя тепле. Зясувала, що в нього немає ні хати, ні рідних. А в мене, власне, тепер так само…
Пане Михайле, допоможіть, будь ласка: двері заїло, не можу відкрити.
Зараз гляну, погодився дідусь.
Поки він змагався із замком, я думала: який маю моральний право зневажати цього чоловіка, адже сама залишилась без дому…
Ось і все, заходьте, Михайло Миронович усміхнувся й відчинив двері. Ви тут збираєтесь ночувати?
А куди ж іще подітися? знизала я плечима.
Піч маєте?
Є, мабуть… Я нічого у тому не тямлю…
Ясно. А дрова?
Не знаю, розгублено відповіла я.
Гаразд, почекай, зараз щось придумаємо, сказав Михайло й вийшов.
Я годину прибирала в холодній і вогкій хаті. Було неприємно і страшно. Раптом повертається Михайло Миронович із повним оберемком дров. Я раптом відчула радість не все так погано, є поруч хоча би одна людина.
Дідусь прочистив піч і розтопив її за годину стало значно тепліше.
Ну ось, дров підкинеш потроху вистачить до ранку. А на ніч загаси.
А ви куди? До інших сусідів?
Так, там теж є старий сарай. До міста не хочу душа не зносить ще раз розбурхувати спогади.
Не йдіть поки, повечеряємо разом, чай гарячий поп’ємо, а там уже й підете, запропонувала я.
Михайло не сперечався. Коли сів біля печі, я наважилася спитати: Вибачте, але ви зовсім не схожі на безхатька… Чому просто на дворі? Де ж ваш дім, рідні?
Михайло Миронович поволі розповів, що все життя викладав у київському університеті, займався наукою. Старість підкралась непомітно. Єдина родичка племінниця, навідувалася раз на місяць, ніби обіцяла допомогти, якщо він залишить їй квартиру у спадок.
Дідусь, радіючи увазі, погодився. Згодом Тетяна переконала його продати квартиру в підвалі старого району й купити дім під Києвом з садом. Мовляв, знайшла вигідний варіант.
Довірливий і втомлений Михайло зібрався до нотаріуса. Племінниця забрала всі гроші й, вийшовши до банку разом, сказала:
«Посидь, дядю, а я все залагоджу». Минуло дві, три години Тані нема. У банку пояснили, що з іншого боку вихід, і дівчини давно нема.
Дідусь вирішив піти до Тетяни додому. Але двері відчинила чужа людина, пояснила: «Таня квартиру ще позаторік продала й зїхала більше не зявлялась».
Отака от гірка історія… відтоді й мандрую безхатьком, зітхнув Михайло. Не віриться, що не маю вже дому.
Я теж вважала, що мене одна так обвели… У мене ж схожа ситуація, розповіла я, розплакалася і поділилася своїм лихом.
Погане це діло. Я принаймні пожив трохи… А ти? З університету вигнали, без квартири… Але не відчайся, Марічко. Ти молода все ще попереду.
Досить про сумне! Йдіть вечеряти, запропонувала я, подавши просте блюдо з макаронів із сосисками.
Дідуся я жаліла дуже видно, що самотній і беззахисний.
«Яка ж це біда залишитися самому в світі й розуміти, що ти нікому не потрібен,» подумала я.
А тут Михайло Миронович каже: Можу допомогти тобі повернутись до університету. Досі маю знайомих. Може, навіть на бюджет! Але сам до колег не піду соромно. Напишу листа ректору, ти з ним зустрінешся. Константин мій давній друг, точно допоможе.
Дякую вам! Це б було чудово! обняла я радісно нашого дідуся.
Дякую за вечерю, встав він. Піду на ніч у сарай, а зранку навідаюсь.
Не треба йти! Тут є три кімнати, виберіть собі, а якщо чесно мені самій страшно. Я цієї печі боюся, нічого не знаю… Ви ж не кинете мене в біді?
Не покину, серйозно пообіцяв дід.
***
Минуло два роки. Я успішно відновившись, здала чергову літню сесію й поверталася на дачу у село, де стала бувати на канікули й вихідні.
Вітаю, діду Мишо! кинулась я обіймати його ще зі стежки.
Марічко, родненька! Чом не подзвонила? Зустрів би на вокзалі, обійняв мене Михайло Миронович. Як навчання?
О, все відмінно! похвалилася я. Ось, торт привезла зараз чаю заварим, відзначимо канікули!
Сиділи ми з Михайлом Мироновичем за столом, пили чай, ділилися новинами.
Виноград посадив, бесідку змайструю буде затишно… радо розповідав він.
Якщо чесно, зараз у цій хаті ти справжній господар. Я у Києві в гуртожитку, а дача для мене рідна гавань, куди можна повернутись…
Дідусь розквітнув. Він вже був не самотній: у нього зявилась я, онучка. Я ж також відчула справжню підтримку. Михайло Миронович став для мене рідним, замінив батьків і підставив плече у скрутну хвилину.
Життя навчило мене головному: чужого болю не буває, чесність, доброта й довіра рятують від найглибших втрат. Своїм домом можна зробити навіть стару хатину, якщо поряд жива душа.
