За добу до омріяної відпустки мій чоловік, Ярослав, запропонував провести літо на дачі його батьків у передмісті Львова. У нас у родині двоє дітей: старший син, девятирічний школяр, якого звуть Святослав, мав ціле літо канікули, а мала донька Явдоха семимісячна, і, певна річ, свіже повітря на природі для неї краще, ніж задушливе київське місто. Ярослав запевнив мене, що його батьки Богдан і Орися не будуть проти, будуть раді бачити онуків. Окрім того, вони самі виростили двох дітей і чудово розуміють, як непросто це мати малечу на руках, тому не чекатимуть від нас надлюдських зусиль.
Мені здалося, що це буде ідеальна нагода усім нам відпочити. Я погодилась, і вже на шляху до дачі у Львівській області мені здалося, що подорож схожа на дивний сон: озера, що ледь сяють крізь пелену, бабусині хати, де в повітрі кружляє солодкий аромат кавуна й меду. Стежки між буряками ведуть у небажані пригоди, кішки підозріло дивляться з яблуневих гілок
Час показав, що я помилилась у своїх мріях. Ярослав і його батько Богдан, неначе тіні, залишали нас на дачі, швидко поверталися до міста на роботу. Вони зявлялися лише на вихідних, коли домашній борщ і пляцки вже чекають на столі, а уся хатня робота та комфорт для відпочинку створені спеціально для них. Решту часу я жила на дачі з дітьми та свекрухою Орися, яка весь день пропадала у теплицях і на городі, розмірковуючи про врожай огірків і полуниць.
Святославу досить було кількох хвилин, аби влаштувати справжній гармидер у маленькій хатинці: стіни прикрашали його малюнки, у шафі замість одягу лежали гілки бузку. Явдоха плакала ночами, мені треба було годувати її, а ще намагатися добре спати, щоб не втратити молоко Але у цьому мареві природи про відпочинок і мови не було: напруга, нескінченна хатня праця і тривога небесної блискавки за вікном.
Домашні обовязки з Орисею ми розділили мовчки: вона у грядках, я біля плити, готую вареники, голубці, борщ, узвар І ми почергово доглядали дітей. Я, виснажена нічними годуваннями, лягала рано, о двадцятій вечора, поряд із Явдохою. Орися ще довго сапала буряни й складала на мисник помідори. Коли вкладала дітей, питала, чи не допомогти їй, але вона із завзяттям відмахувалась, мов, впорається сама…
Я терпіла заради всіх і роботи, і незручності, переконуючи себе, що ми з Орисею добре ладнаємо, і бабуся цінує мої зусилля. Але одного дня Ярослав у неділю, між духмяною ромашкою й паруючим чаєм, відвів мене у куток, де стіна наче плавала у молоці, і прошепотів, що його мама на мене сердита. Виявилося, що Орися надміру втомлюється на городі, а я тільки й роблю, що сплю чи відпочиваю. Ярослав переказав слова матері невістка має вставати на дві години раніше й йти спати на дві години пізніше за свекруху.
Її ще образило, що я лишала ліжка дітей неопорядкованими після денного сну – це не відповідало її уявленням про чистоту. Усе це, як віночок із ромашки, оберталося навколо мене у понівечених від образи діалогах.
Можливо, я не ідеальна господиня, але не розумію, чому маю виснажуватися у городі лише для того, щоб догодити комусь… У цьому маревному літі час тече по-своєму, глечики стрибають замість курей, птахи дихають туманом, а сонце заводить свою пісню про вигадані клопоти, що не мають кінця.
