Записка на холодильнику
Ольга Михайлівна прокинулась о пів на сьому, як завжди. За вікном ще темно, але внутрішній годинник працював безвідмовно вже сорок років. Встала, накинула халат і поплелася на кухню ставити чайник.
На холодильнику білів листочок, причеплений магнітиком у вигляді сонечка. Дивно, учора ввечері його не було.
Ольга Михайлівна зняла записку й увімкнула світло. Почерк незнайомий, нерівний, ніби писала людина непризвичаєною рукою.
“Ольго Михайлівно! Перепрошую за клопіт. Я ваша сусідка з квартири навпроти. Звати мене Марія. Дуже незручно, але більше ні до кого звернутися. Чи можна запозичити трохи цукру? Обов’язково поверну. Квартира 57. Дякую велике. Марія Іванівна Коваленко.”
Ольга Михайлівна насупилася. Сусідка з п’ятдесять сьомої? Але там ж живе уся та шумна родина Лисенків з дітьми. Вона ж знала усіх у під’їзді напам’ять, адже була старостою вже десять років.
Чайник засвисті́в. Вона відклала записку й почала готувати сніданок. На серці було неспокійно. Як ця Марія потрапила в квартиру? І чому вона не чула, що Лисенки виїхали?
Після сніданку Ольга Михайлівна одягнулася й вийшла в під’їзд. Постояла біля дверей п’ятдесять сьомої, прислухалася. Тиша. Жодних дитячих голосів, жодного галасу. Лише ледь чутне булькання телевізора.
Вона нерішуче натиснула дзвінок.
— Хто там? — почувся сиплявий жіночий голос.
— Ольга Михайлівна з п’ятдесять восьмої. Ви записку залишали про цукор?
Замок клацнув, двері відчинилися на ланцюжку. У щілині маячив шматочок зморшкуватого обличчя й одне насторожене око.
— Це ви Ольга Михайлівна? — недовірливо запитала незнайомка.
— Я. А ви Марія Іванівна?
— Так, так. Заходьте, будь ласка.
Ланцюжок зіткнувся, двері відчинилися. Ольга Михайлівна зайшла в квартиру й здивувалася. Всередині було зовсім інакше. Жодних дитячих іграшок, яскравих шпалер чи родинних фото. Усе скромно, чисто, але дуже старомодно.
— Сідайте, будь ласка, — жінка показала на диван. — Чаю хочете?
— Дякую, не відмовлюся.
Ольга Михайлівна розглядала господину. Марія Іванівна виглядала років на сімдесят, може, трохи більше. Сиве волосся акуратно зачесане, на обличчі глибокі зморшки, та очі живі, уважні.
— Перепрошую за клопіт, — почала Марія Іванівна, метушачись біля чайника. — Цукор закінчився, а в магазин іти страшно. Ноги зовсім не слухаються.
— Та нічого страшного. А скажіть, де ж Лисенки? Вони що, виїхали?
Марія Іванівна завмерла з чашкою в руках.
— Лисенки? Не знаю жодних Лисенків. Я тут давно живу.
— Як давно?
— Та вже років п’ятнадцять, напевно. А може, й більше.
Ольга Михайлівна відчула легке запаморочення. П’ятнадцять років? Неможливо. Вона ж бачила Лисенків буквально минулого тижня. Мати везла у візочку молодшу доньку, а старший син тікав поруч.
— Маріє Іванівно, а як ви записку на мій холодильник причепили? Я ж двері зачинено тримаю.
Літня жінка здивовано кВона взяла записку в руки і з усмішкою згадала, як колись, у далекій молодості, сама називалася Марією, перш ніж чоловік лагідно перейменував її на Ольгу.
