Ось уже третій рік я живу, ніби у довгому сні, з якого не можу прокинутися. Все почалося того дня, коли мій син Олег, тридцятип’ятирічний дорослий чоловік, привів у нашу двокімнатну київську хатину свою нову дружину. Жінку на ім’я Оксана. В неї вже було двоє дітей від першого шлюбу. Спочатку він казав, що це тимчасово. Тимчасово. Як часто ми, жінки, віримо в це слово…
Минуло три роки. У нашій квартирі тепер живе не просто сім’я, а ціла орда: я, мій син, його дружина, її двоє дітей і… вона знову вагітна. Виходить, Бог у старості не дав мені ані спокою, ані затишку, ані змоги зітхнути вільно. Мабуть, за щось мене покарає.
Оксана не інвалід, не хвора, їй трохи за тридцять. Але працювати не хоче. Каже, що «зайнята дітьми». Тільки ж діти щодня зранку йдуть у дитсадок. А Оксана — ні. Вона не йде на роботу. Вона йде гуляти. Або до подруги. Або на манікюр. На що — не знаю.
Олег спершу запевняв: оформлять документи, все налагодиться, вона влаштується, і вони візьмуть квартиру в оренду чи іпотеку. Я повірила. Я ж мати — завжди сподіваюся. Але минув рік, другий, пішов третій. І нічого не змінилося. Тільки живіт у Оксани підріс.
Не скажу, що вона відверто груба зі мною. Не хамить, говорить ввічливо. Але вдома нічого не робить. Ані підлоги помити, ані посуд, ані їжу приготувати. Навіть за своїми дітьми по-справжньому не дивиться — включить мультики, дасть їм щось у руки і сидить у телефоні. А ввечері — знову мовчання від неї й галас від дітей.
Всі хатні справи — на мені. Я встаю о четвертій ранку. Працюю прибиральницею у двох офісах, мию підлоги, повертаюся додому до восьмої, не встигаю навіть чаю випити — вже треба прибирати, прати, готувати. Поки всі розійшлися, я сама відмиваю кухню, щоб не склеїлася від жиру, прасу білизну, варю обід. Бо в обід син із дружиною повертаються — їсти треба. Потім знову справи, вечеря, і тільки після дев’ятої я можу, нарешті, сісти. Іногда просто стою на кухні й плачу. Від безсилля.
Моя пенсія йде на комуналку і продукти. Зарплати Олега не вистачає на таку юрбу. А Оксана, звісно, «у декреті». Ще до того, як офіційно туди пішла.
Недавно я спробувала поговорити з сином. Сказала, що квартира маленька, нас забагато, що мені важко, здоров’я підводить. Я ж потрапила до лікарні — тиск підскочив прямо біля плити. Лікар наказав уникати перевантажень. А він лише плечима знизав і промовив:
— Мам, ти не сама тут живеш. Квартира і моя теж. Ми нікуди не поїдемо. Грошей нема. То потерпи.
Ось і вся розмова.
Ось і вся подяка.
Ось і весь син.
Я думаю поїхати. Позичити, влізти у кредит, але знайти собі куток. Хай навіть менший, хай без ремонту. Лише б була тиша. Лише б нікого. Бо я вже не можу. Я просто не винесу появи в хаті ще однієї дитини. Тут уже не жити — тут виживати.
Я більше не живу. Я обслуговую. Я рабиня. У власному домі. У своїй старості. І найстрашніше те, що ніхто, ніхто з них навіть не замислюється, як мені. Вони просто живуть. І чекають, коли я зварю, приберу, помовчу.
Мені хочеться кричати, але я стискаю губи. Я більше не можу, але все одно роблю. Бо іначе — бруд, голод, холод. Бо я — мати. Бо я — бабуся. Бо я — одна.
