Минуло вже три роки. Коли мій син Олесь привів до нашого дому нову дружину — жінку з двома дітьми від попереднього шлюбу, — я й уявити не могла, у що перетвориться моє життя. Спочатку він запевняв, що це тимчасово, що вони зупиняться в мене лише на пару місяців, доки не знайдуть житло. Але минуло три роки, а тимчасове стало вічним. До того ж — тепер його дружина Марія чекає від нього дитину. І кожен день моєї старості все більше нагадує катування.
Ми мешкаємо у звичайній двокімнатній хрущовці у спальному районі. Зараз у квартирі — я, мій син, його вагітна дружина та її двоє дітей. Незабаром з’явиться ще одна дитина. Я не скаржуся на Марію — вона ставиться до мене з повагою, не влаштовує скандалів. Але по дому нічого не робить та й не вміє. Хоча діти в її садочку, сама вона не працює, а тільки сидить у телефоні чи гуляє з подружками. Іноді — робить манікюр, і я навіть боюся запитати, чиїми грішми.
Олесь працює, так. Але його зарплати ледве вистачає на продукти та комуналку, особливо з такою компанією. Все інше — на мені. Моя пенсія та підробіток: щодня з п’ятої ранку я мию підлоги у двох офісах, а до восьмої повертаюся додому. Здавалося б, можна й відпочити, та не тут-то було — у раковині гора брудного посуду після родинного сніданку, обід ще не готів, білизну не випрано, підлогу не підметено. А все це — на моїх плечах.
Марія, доки не завагітніла, хоч у магазин ходила, іноді готувала. Тепер — взагалі нічого. Каже, що живот тягне. Відводить дітей у садочок і зникає. Додому приходить з Олесем до обіду, а їсти-то треба — і готувати, і накривати, і потім мити. Хіба вона це робить? Звісно, ні. Все на мені. І я вже не витягую.
Одного разу я наважилася поговорити з сином. Кажу: «Олесю, у нас занадто багато людей у тісній квартирі, може, ви з Марією подумаєте про оренду?» Він лише знизав плечима: «Мамо, половина квартири — моя, грошей на оренду нема. Терпи». Ніби ніж по серцю. Я все життя прожила заради нього, заради родини. А тепер — терпи?
Місяць тому в мене стався гіпертонічний криз. Впала прямо на кухні, сковорідка ледь не впала з плити. Забрали швидкою. Лікар сказав: потрібен спокій, відпочинок, жодного стресу. А як тут відпочивати, коли в домі кожен день — як ярмарок?
Діти, звісно, не винні. Але й вони, і вагітна Марія, і байдужість сина перетворили мою старость на безкінечну втому. Після обіду я намагаюся прилягти хоч на годину — ноги гудуть, поперек болить. А потім знову встаю, готую вечерю, прибираю. Ввечері будинок перетворюється на божевільню: діти верещать, бігають, б’ються, кричать, плачуть. Спокій у цій квартирі — давно забута розкіш.
Я все частіше ловлю себе на думці, що єдиний вихід — взяти кредит і зняти собі хоч маленьку одну кімнату. Де буде тихо. Де ніхто не битиме горщики, не кидатиме іграшки і не чекатиме, що їм принесуть їсти. Де я зможу, нарешті, просто зітхнути.
Але мені страшно. Страшно залишитися самій. Страшно брати на себе кредит у літах. Але ще страшніше — щодня відчувати себе служницею у власному домі. У домі, де, як мені здавалося, я зустріну старость із теплом і турботою. А вийшло — зі стертими до крові руками і пульсом за двісті.
