Уже третій рік мій дім нагадує пекло, з якого нема виходу. Все почалося того дня, коли мій син Дмитро, тридцятип’ятирічний чоловік, привів у нашу двокімнатну оселю у Києві свою нову дружину. Жінку на ім’я Соломія. В неї вже було двоє дітей від першого шлюбу. Спочатку він запевнив, що це ненадовго. Ненадовго. Як часто ми, жінки, віримо в це слово…
Минуло три роки. Тепер у нашій хаті живе не родина, а ціле військо: я, мій син, його дружина, її дітачки та… вона знову вагітна. Виходить, Бог у старості не дарував мені ані спокою, ані затишку, ані можливості перевести подих. Мабуть, за щось покарає мене.
Соломія не інвалід, не хвора, їй трохи за тридцять. Але працювати не хоче. Каже, що «зайнята дітьми». Тільки от діти щодня йдуть до садочка, а Соломія — ні. Вона не йде на роботу. Вона йде гуляти. Або до подруги. Або на манікюр. Куди саме — не знаю.
Дмитро спочатку запевняв: оформлять документи, влаштується вона, візьмуть іпотеку чи знімуть помешкання. Я повірила. Я ж мати — я завжди сподіваюся. Але минуло рік, другий, пішов третій. І нічого не змінилося. Тільки живіт у Соломії виріс ще більше.
Не скажу, що вона груба зі мною. Не хамить, говорить ввічливо. Але в хаті нічого не робить. Ані підлогу помити, ані посуд, ані обід приготувати. Навіть за своїми дітьми толком не дивиться — ввімкне мультики, дасть їм у руки що-небудь й сидить у телефоні. А ввечері — знову мовчання від неї й галас від дітей.
Уся робота в хаті — на мені. Я встаю о четвертій ранку. Працюю прибиральницею у двох офісах, мою підлоги, повертаюся до дому о восьмій, не встигаю чаю випити — а вже треба прибирати, прати, варити. Поки всі на роботі, я сама відтираю кухню, щоб не залипала від жиру, перемиваю одяг, готую обід. Бо в обід син із дружиною повертаються — їсти треба. Потім знову клопіт, вечеря, і лише після дев’ятої я можу, нарешті, сісти. Іноді просто стою на кухні й плачу. Від безсилля.
Моя пенсія йде на комуналку та продукти. Зарплати Дмитра не вистачає на таку юрбу. А Соломія, звісно, «у декреті». Ще до того, як туди офіційно вийшла.
Недавно спробувала поговорити з сином. Сказала, що хата маленька, нас забагато, що мені важко, здоров’я підводить. Я ж потрапила до лікарні — тиск підскочив прямо біля плити. Лікар наказав уникати перенапруження. А він лише плечима знизав і відповів:
— Мамо, ти тут не сама живеш. Хата й моя теж. Ми нікуди не поїдемо. Грошей нема. То потерпи.
Ось і вся розмова.
Ось і вся подяка.
Ось і весь син.
Думаю поїхати. Запозичити, влізти у борги, але знайти собі куточок. Хоч і менший, хоч без ремонту. Лише б була тиша. Лише б нікого. Бо я вже не витримаю появи ще однієї дитини в цьому домі. Тут уже не життя — тут виживання.
Я більше не живу. Я працюю. Я рабиня. У власній хаті. У власній старості. І найстрашніше те, що ніхто, ніхто з них навіть не задумується, як мені важко. Вони просто живуть. І чекають, поки я зварю, приберу, помовчу.
Хочеться кричати, але я стискаю губи. Вже не можу, але все одно роблю. Бо інакше — бруд, голод, холод. Бо я — мати. Бо я — бабуся. Бо я — сама.
