Нова теща, нове життя — і жодної тривоги
— Максим, не забудь до вихідних купити “Медовик” і більше фруктів, — нагадала чоловікові Оксана, перевіряючи вміст холодильника.
— Навіщо? У нас що, свято? — здивувався Максим, перебираючи пачку кави.
— Ти знову забув? У суботу приїжджає мама! З новим чоловіком. Вони тепер житимуть тут, у нашому місті! — підкреслила Оксана.
— Як це — «житимуть тут»? У нас двокімнатна квартира, — ахнув Максим, відкладуючи каву.
— Ну не в нашій же, — розвела руками Оксана. — Просто мама вийшла на пенсію, одружилась і хоче бути ближче до нас. Щоб бачити внука, допомагати.
Максим кивнув і пообіцяв все купити, але в ньому прокинувся незрозумілий страх. Його теща, Надія Петрівна, завжди викликала в нього моторошний жах. Не жінка — скеля. Сувора, холодна, з ідеальною зачіскою й начальницьким тоном, вона все життя працювала на залізниці й тримала підлеглих у гарячих руках. І кожен раз, коли вона розповідала, як наказувала провинившихся, Максим мовчки дякував долі, що не потрапив під її команду.
А тепер — вона поруч. Невже її невгамовна енергія обрушиться на їхню родину? Якщо втрутиться у виховання сина, почне командувати, вказувати?
Оксана ж була в захваті. Допомога з Яриком, школа, уроки — тепер не доведеться мчати з роботи в паніці. «Мама все візьме на себе», — запевняла вона. Але Максим відчував: спокійному життю кінець.
І ось настала субота. Подзвонили у двері.
— Максю, мама приїхала! — радісно скрикнула Оксана й кинулася відчиняти.
Вона розчинила двері… й завмерла. На порозі були двоє. Поряд із кремезним добродушним чоловіком — струнка жінка з лагідною усмішкою й коротким світлим волоссям. Максим остопінів. Це ж зовсім не та Надія Петрівна, яку він знав!
Але жінка звернулася до них знайомим, але несподівано м’яким голосом:
— Діточки, як я за вами сумувала! Максю, Оксанко, Ярик, вітаю вас, мої любі!
Максим переглянувся із дружиною. А чоловік уже міцно стиснув йому руку:
— Ну, вітаю, зяте! Я Василь Іванович. Сподіваюся, поладнаємо! — і з широкою усмішкою потягнув важку сумку на кухню.
Надія обійняла дочку, потім онука, і навіть Максим отримав свою порцію обіймів. Він стояв, не вірячи в те, що відбувається.
А на кухні Василь Іванович діставав із сумки банки з солінням, копчену ковбасу й, як то кажуть, пляшку чогось міцного. Побачивши Максимов погляд, він розсміявся:
— Та як же! Ми ж тепер родичі. Хочеш, розповім, як із твоєю Надею познайомився?
Виявилося, Василь був бригадиром у сусідньому депо. Одного разу прийшла перевірка — і серед ревізорів була вона. Сувора, неприступна. Він не злякався, сказав усе як є. Вона намагалася задавити авторитетом — не вийшло. А коли він іронічно назвав її «чарівною жінкою», вона вперше за багато років почервоніла.
Так і почалося. Потім побачення, кава, човен, гриби й кохання. Василь розтопив у Надії не лише жінку, а й ніжну бабусю. Тепер вони разом забирають Ярика зі школи, їздять у село, Надія захопилася рибалкою і навіть вибирали разом човен в інтернеті.
— Приїжджайте до нас у село, Максю, — одного разу сказала вона. — Усе працювати та працювати… А жити коли?
Коли друг Максима, Богдан, почув, як змінилася його теща, лише зітхнув:
— Оце тобі пощастило. У мене теща ледь не розвалила сім’ю, а в тебе — золото!
І Максим з ним повністю згоден. Тепер він дивився на Надію Петрівну зовсім іншими очима. Бо часом закрите серце просто чекає, коли хтось його розтопить.
