– Артеме, не забудь до вихідних купити “Київський” торт та більше фруктів, – нагадала чоловікові Оксана, швидко перевіривши вміст холодильника.
– А навіщо? У нас що, свято? – здивувався Артем, перебираючи пачку кави.
– Ти знову забув? У суботу приїжджає мама! З новим чоловіком. Вони тепер будуть жити тут, у нашому місті! – підкреслила Оксана.
– У якому сенсі «жити тут»? У нас ж двокімнатна квартира, – здивовано скрикнув Артем, відставляючи каву.
– Ну не в нашій квартирі, звісно, – розвела руками Оксана. – Просто мама вийшла на пенсію, одружилася і вирішила переїхати ближче до нас. Щоб бачити внука, допомагати.
Артем кивнув і пообіцяв усе придбати, але всередині нього росла дивна тривога. Його теща, Марія Іванівна, завжди викликала у нього внутрішнє напруження. Не жінка, а сила природи – міцна, як дуб. Витончена, холоднувата, з ідеальною зачіскою та начальницьким тоном, вона все життя пропрацювала на залізниці і тримала підлеглих у жорсткій дисципліні. І кожного разу, коли Марія Іванівна розповідала, як карала провинившихся, Артем мовчки радів, що не працює під її керівництвом.
А тепер – вона поруч. Невже її невичерпна енергія спрямується на їхню сімʼю? А якщо втрутиться у виховання сина, буде командувати, казати, як правильно?
Оксана ж була в захваті. Допомога з Яриком, шкільні справи, уроки – тепер не доведеться мчати з роботи в паніці. «Мама все на себе візьме», – запевняла вона. Але Артем відчував, що спокійному життю прийшов кінець.
І ось настала суботня ранок. Пролунав дзвінок у двері.
– Артеме, мама приїхала! – радісно скрикнула Оксана і кинулася відчиняти.
Вона розчинила двері… і завмерла. На порозі стояли двоє. Поряд із кремезним, добродушним чоловіком – невисока, струнка жінка з лагідною усмішкою та короткою світлою зачіскою. Артем остовпів. Це точно не була та сама Марія Іванівна, яку він знав!
Але тут жінка знайомим, але несподівано теплим голосом промовила:
– Діточки, як же я за вами сумувала! Артемку, Оксанко, Ярик, вітаю вас, мої рідненькі!
Артем переглянувся з дружиною. А чоловік уже жваво стиснув йому руку:
– Ну, вітаю, зятечку! Я Василь Петрович. Сподіваюся, подружимося! – і з ширеною посмішкою потягнув важку сумку на кухню.
Марія обняла доньку, потім онука, і навіть Артему дісталися обійми. Він стояв, не вірячи в те, що відбувається.
А на кухні між тим Василь Петрович дістав із сумки банки з огірками, копчену рибу і, як то кажуть, пляшечку прозорого. Він помітив погляд Артема й усміхнувся:
– Як же без цього? Тепер ми рідня. Хочеш, розповім, як із твоєю Марією познайомився?
Виявилося, Василь був бригадиром у сусідньому депо. Одного разу нагрянула перевірка – і серед перевіряючих була вона. Сувора, непохитна. Він не злякався, сказав усю правду. Вона спробувала придавити авторитетом – не вийшло. А коли він з іронією назвав її «чарівною жінкою», вона вперше за багато років почервоніла.
Так і закрутилося. Потім побачення, потім кава, потім човен, гриби та кохання. Василь зумів розкрити в Марії не лише жінку, а й теплу бабусю. Тепер вони разом забирають Ярика зі школи, їздять із ним у село, Марія захопилася рибалкою, а нещодавно разом вибирали човен в інтернеті.
– Приїжджайте і ви до нас у село, Артеме, – сказала вона одного разу. – Усе працювати та працювати… А жити коли?
Коли друг Артема, Богдан, дізнався, як змінилася його теща, тільки зітхнув:
– Оце тобі пощастило. У нас теща ледь не розвалила сімʼю, а в тебе – справжнє золото!
І Артем з ним повністю погодився. Він тепер дивився на Марію Іванівну зовсім іншими очима. Бо іноді залізне серце просто чекає, коли його хтось розтопить.
