Другий шанс
Оксана Степанівна була звичайною бабусею, зі своїми слабкостями та вадами. Але Юрко кохав її беззастережно. Батька свого він не пам’ятав, хоча бабуся казала, що краще б його взагалі не було. На додаткові запитання хлопчика вона відповідала: «Підростеш, зрозумієш». І Юрко ріс, зайвих питань не ставив, намагаючись до всього дійти власним розумом.
У п’ять років бабуся забрала Юрка до себе, і з того часу матір з’являлася в його житті лише іноді, між черговими претендентами на роль чоловіка.
Одного разу, коли мати прийшла забрати сина, бабуся відправила його до кімнати. Він тихо грав і прислухався до розмови на кухні. Спочатку нічого не було чути, але потім мати почала кричати, і бабуся теж підвищила голос.
— Скільки можна? Хлопчикові потрібна мати, а не розфарбована вітрогонка, — казала бабуся.
— А мені що, закопати себе заживо? Я ж шукаю чоловіка та батька для сина, між іншим! — кричала у відповідь мати.
— Там, де ти шукаєш, нормальних батьків не буває. Та й рідкий чоловік полюбить дитину від іншого. Своїх-то кидають, а чужих тим більше.
— Тобі не зрозуміти… Ти… — і тут мати вигукнула таке, чого Юрко не знав, але відчув, що це дуже образливо.
Бабуся теж так вирішила і знову вигнала її.
Вона зайшла до кімнати вся на нервах, потягла Юрка за коротке волосся й вийшла, грюкнувши дверима.
Зникала вона на тиждень чи два, потім поверталася — то радісна, то зла, залежно від того, чи вдалося їй знайти нового чоловіка.
Після її відходу речі та волосся Юрка ще довго пахли її парфумами. І він принюхувався, згадуючи.
З віком він почав боятися цих візитів. Після них бабуся пила ліки, била посуд і нарікала, що виховала не доньку, а безсердечну зозулю, яка кинула рідну дитину. Бурчала, що в неї вже немає сили, і наступного разу віддасть його… Юрко сидів у кімнаті, чекаючи, поки втихне шторм.
Потім бабуся приходила, ставила на стіл тарілку з млинцями чи сирниками і говорила втішно:
— Чого притих? Злякався? Не бійся, я тебе не віддам. І не сердься на мене.
Юрко все розумів і не сердився. Коли йому було важко, він приходив до бабусі, і вона його заспокоювала. Але вона сама не могла скаржитися йому — восьмирічному хлопчикові. Як він би її втішив? Тож він терпляче слухав її бурчання і мріяв лише про одне — щоб у їхньому домі знову запанували спокій та затишок. І наступного дня все поверталося на колії — аж до нової появи матері.
Юрко ріс, а бабуся, на його думку, не змінювалася. Вона наче застигла в одному віці. І він думав, що так буде завжди. У старших класах бабуся часто казала йому:
— Якщо не вступиш до університету, тебе заберуть в армію, а я вже стара, не витримаю. Тож якщо хочеш, щоб я пожила ще, будь ласка, вступай.
І Юрко стараІ коли маленька Дарина вперше обняла свою бабусю, Юрко зрозумів, що його мати справді отримала другий шанс.
