Олена щаслива вийшла з лікарні – вона стане матір’ю. Додому йшла швидко, хотіла якнайшвидше зробити сюрприз чоловікові. Він був удома, щойно прийшов з нічної зміни. Зазвичай у такі випадки Богдан спав до обіду. Олена знала, що він уже прокинувся, адже сама відпросилася з роботи, щоб сходити до лікаря.
Але сюрприз влаштував їй чоловік, а не вона йому. Коли відчинила двері ключем, побачила в коридорі на тумбочці жіночу сумочку.
– Що це? – неприємно здивувалась вона. – Чия?
Двері у спальню відчиняти не хотілось – було страшно, але вона вже здогадувалася. І коли увійшла, побачила те, що й очікувала. Незнайома жінка лежала на її ліжку, а поруч – її Богдан. Чи то вираз обличчя Олени був таким, чи то від несподіванки, але та жінка пролетіла повз неї та вискочила з квартири. А чоловік не кваплячись підвівся й одягнувся.
– Береш свій валіз, складаєш речі – і гайда за своєю пасією, – сухо сказала дружина й вийшла.
Їй було так погано, що вона вперше відчула такий стан. Потім була швидка, лікарня – і вердикт лікаря:
– Дитину ви втратили.
Додому повернулась у тишу та безлад після сварки з чоловіком. Трохи прийшла до тями й вирішила почати все з чистого аркуша. Першим кроком був розлучення. Богдан після того випадку не з’являвся – побачились лише в суді. Він дивився провинувато, але мовчав.
Місяці минали, минуло півтора роки після розлучення. На чоловіків вона не дивилась, відмовляла від залицянь, хоча їй було всього двадцять сім. Навіть колеги на роботі казали:
– Оленко, ти ніби нежива. Життя ж триває. Ну трапилось нещастя, але попереду ще ціле життя.
– Не знаю, ніби щось у мені зламалось, – зітхала вона. – Радості не відчуваю.
– Та подивись на Андрія, – радили дівчата. – Думаєш, він випадково тебе після роботи підвозить? Хороший хлопець, придивись.
Олена справді придивилась. Вони разом пішли в кафе, гуляли. Незабаром Андрій був готовий до серйозної розмови – і нарешті запропонував:
– Давай одружимось, Олю. Тоді й провожати не доведеться – разом додому повертатимемось.
Після весілля так і було. Разом на роботу, разом додому. Вечорами обідали, іноді гуляли, дивились фільми. Олена мріяла про одне – стати матір’ю. Але дитина не приходила.
Одного разу вона з колегами поїхала в дитбудинок – їхня фірма була спонсором, везли допомогу. Там Олена помітила дівчинку років чотирьох – її сумний погляд. З того дня думка про ту дитину їй не давала спокою.
– Андрію, давай візьмемо дитину з дитбудинку. Поки своя не виходить. Ти б знав, які в них очі – дивляться на кожного з надією.
– Олю, усіх не забереш, їх багато, – відповів чоловік.
– Хоч одну щасливою зробити – це вже щастя.
– Ти справді цього хочеш?
– Так. Мені сподобалась дівчинка – її звати Марійка. Гарненька та така сумна.
Андрій здивувався, адже раніше вона не згадувала про дітей, але погодився.
Марійка зростала в дитбудинку з народження – від неї відмовилася матір. Їй йшов п’ятий рік. Олена поговорила з директоркою – Ганною Миколаївною.
– Хочу удочерити Марійку. Скажіть, які документи потрібні?
– У вас немає своїх дітей?
– Ні, Ганно Миколаївно, поки немає. – І вона розповіла свою історію.
– Якщо ви думаєте, що удочеріння допоможе забути втрату – ви помиляєтесь. Ви маєте дати Марійці сім’ю, а не заміну. Подумайте ще, порадьтеся з чоловіком.
Виходячи, Олена знову побачила Марійку – та сиділа на лавочці з м’якою іграшкою. Саме її образ стояв у її очах.
Незабаром Марійка стала донькою Олени й Андрія. Як же щаслива була Олена! Тепер вона дивилась на дівчинку як на свою дитину, а не заміну. Марійка теж була щаслива – у неї з’явились мама й тато. Хоча тато ставав дедалі холоднішим – і до доньки, і до дружини. А одного разу раптом заявив:
– Олю, мені здається, ми помилились. Я не можу прийняти чужу дитину. Хочу свою. Давай повернемо її назад.
Для Олени це було як грім серед ясного неба.
– Дитина – не реч– Дитина – не реч, яку можна повернути, – сказала Олена твердо, обіймаючи Марійку, і в ту мить зрозуміла, що її справжнє щастя – бути матір’ю цієї дитини, навіть якщо доведеться йти далі сама.
