Друге дихання
Михайло Нечипоренко не був красунцем, як Жан-Поль Бельмондо. Він працював звичайним інженером на тракторному заводі. Не пив, ну, хіба що по святах. Не палив. Одружений двадцять два роки, насторону не дивився.
Донька вийшла заміж і поїхала з чоловіком до Львова. Внуками не поспішала порадувати. Михайло не сумував. Діти — це клопіт, галас та іграшки, розкидані по хаті. А він звик до тихих вечорів з газетою біля телевізора. Що поспішати? Ще встигне погратись із онуками.
Дружина Марія влаштовувала його повністю: приємна зовні, охайна, у хаті завжди затишно та чисто, вечеря готова, а по святах — домашній торт та м’ясо по-київськи. Одним словом, життя вдалося.
Він їхав додому на своїй машині, миготливе сонце сліпило очі, але він уже передчував смачну вечерю та відпочинок перед телевізором.
Увійшов у квартиру, зняв у передпокої черевики й прислухався. Зазвичай Марія виглядала з кухні й казала, що вечеря майже готова. Але сьогодні він не почув її голосу. Неспокій закрадався в серце. Михайло увійшов у кімнату. Марія стояла біля шафи з розчиненими дверцятами, знімала з вішалок сукні й кидала їх на диван, де лежала валізка з відкритим верхом.
— Куди ти збираєшся? До доньки, у Львові? Невже вона вагітна? — запитав Михайло.
Марія, не дивлячись на чоловіка, підійшла до валізки й почала складати туди свої речі.
— Ти що, не чуєш? Кричу, кричу, а ти мовчиш. Куди збираєшся? — повторив він, вже втрачаючи терпець.
Вона оглянула кімнату, чи нічого не забула, й почала закривати валізку. Але речі не влізали, блискавка ось-ось зламається.
— Краще б допоміг, а не стояв, як стовп, і не задавав дурні питання. — Марія випрямилась і здула пасмо волосся, що впало на очі.
— Я запитав, куди ти везеш усю свою одежу? Хіба це дурне питання? — Михайло ледве стримував роздратування, що клекотіло всередині.
— Куди? Іду від тебе, — відповіла дружина з викликом.
— Чому? — він підняв брова.
— Набридло. Допоможеш? — Марія кивнула на валізку.
— Що набридло? — Михайло підійшов, натиснув на кришку й різким рухом закрив блискавку.
— Усе. Ти набрид, плита набридла. Набридло щоночі сидіти вдома і дивитись у ящик.
— Так і сказала б. Могли б для різноманітності сходити до театру, — вимовив він перше, що спало на думку.
— Щоб горіти від сорому, коли ти там хропатимеш? Один день змінює інший, а життя минає. — У голосі Марії Михайло почув відчай.
— Життя й так минає, що б ми не робили, — філософськи зауважив він.
— Не мудруй. А я хочу, щоб наприкінці було що згадати. А що я згадаю? Котлети на сковороді? Посуд? Тебе з газетою перед телевізором? — Її голос перейшов на крик.
— Гадаєш, мені, окрім доньки, йти нікуди? Я йду до того, хто баЖиття — як калина: спочатку гірке, а потім солодке, і Михайло зрозумів, що щастя можна знайти знову, навіть коли здається, що все втрачено.
