ВІДРОДЖЕНЕ ЩАСТЯ
Пане, годі вже за мною хвостом ходити! Я ж вам казала, що в жалобі за чоловіком. Не переслідуйте мене, чесно кажучи, вже лячно стає! майже нагримала я.
Та я памятаю… Але в мене таке враження, що ви ще й по самій собі жалобу носите. Вибачте вже, не здавався цей мій настирливий залицяльник.
…Відпочивала я у санаторії десь у Карпатах. Мріяла про тишу, ліс, співи сойок, а не про залицяння і докучання мужчин. Нещодавно раптово пішов з життя мій чоловік Богдан. Мені треба було зібратись до купи, як у нас кажуть: “голова в одне місце, а ноги самі тягнуть у інший бік”. Життя раптом розділилося на “до” і “після”.
З Богданом ми мріяли про ремонт квартири: складали копійка до копійки, жили на гречці й чаї, лише б стіни пофарбувати й лінолеум на кухні не скрипів. І тут обірвалося… Богдану різко стало зле, швидка не допомогла. Другий інфаркт. Поховавши чоловіка, залишилася я без другої половинки і без ремонту. А от із двома підлітками-синами так. Плакати? Хотілося, але хіба діти чекатимуть?
На роботі мені запропонували путівку в санаторій. Я упиралася:
Та куди? Я ж вдова, не до веселощів мені!
Колеги переконували:
Марина, годі вже киснути під ковдрою! Ти ж не перша і не остання вдова! У тебе діти, мусиш жити далі. Їдь, наберися сил.
Довелося погодитись за компанію з жалем та валідолом під язиком.
Минуло сорок днів по чоловіковій смерті, а на серці буря і град. У санаторії мене підселили до життєрадісної Оксанки. Загадкова дівка, енергія пріскає як з шампанського! Мене її радість навіть дратувала. Ділитись своїм горем та навіщо те молодій, легковажній дівці? А за Оксанкою ходив у залицяльники їхній Дмитрик-аніматор. Всі такі “вуличні холостяки” у санаторіях або “чергові вдовці з досвідом”. Я цю породу прекрасно знаю. Попереджувала Оксану:
Дивись, він тобі казки розповідає, а сам, певно, вже в третьому шлюбі.
Оксанка сміялася:
Ой, Маринко, не бійтеся. Я горобець з вибором!
Вечорами “горобець” утікала на побачення, а я тиждень сиділа в номері, читала книжку про щось, чого не запам’ятала, дивилась телевізор, не бачачи навіть новин про погоду.
…Якось прокинулася я, а настрій просто “ой, мамо, весна!” Поглянула у вікно: Карпати в тумані, пахне грибами і сонцем. Думаю: піду в ліс, послухаю дроздів і надихаюся. І тут зустріла незнайомця.
Зауважила його ще у їдальні коротун з безсоромним поглядом. На голову нижчий від мене, ще й лисина блищить так, що можна картоплю чистити. Не мій тип, одним словом! Але, варто віддати належне, чоловік одягнений з голочки, пахне як баночка з парфумами десь у “Брокарді”. За кожної вечері кланявся мені так, що здавалося зараз серветку під ноги постеле. Я відповіла ввічливим кивком, не більше.
Якось такий “принц на каблуках” підсідає до мого столика:
Сумуєте, пані? басить бархатним голосом.
Не сумую, одразу напружилась я.
Даремно ви так, панночко. У вас на обличчі сум, може, якусь радість вам підкинути? наполягав настирний коротун.
Ви вгадали. У мене біда чоловіка немає. Ще питання?
Я демонстративно встала, даючи зрозуміти балачка закінчена.
Ой, вибачайте, не знав. Прийміть мої співчуття. Та все ж давайте познайомимось: Валентин, поспішав скористатись ситуацією.
Помітила, Валентин боїться втратити шанс.
Марина, відмахнулась я і попрямувала геть.
Відтоді Валентин оселився біля мого столика на вечерях та вручав мені букетики дзвоників ці квіти там росли, як мокре після дощу скрізь! Доведу вас, приємно, але романів мені не треба.
Валентин не здався. Приєднався до моїх вечірніх прогулянок лісом, і я вже майже перестала носити підбори щоби не травмувати його зростом. Валентинові, схоже, все одно: ні на зріст, ні на лисину. Жінок він “бере” голосом таким, що телеведучі в “UA:Перший” нервово палять у коридорі. Я явно потрапила у грамотно розставлені сіті.
Валентин водив мене щовечора на танці, возив у місто по яблука. І весь час пробував “затягти на чай” до себе в номер. Я стояла, як ніжка з-під шафи непохитно.
Нарешті Валентин нагадує:
Маришо, вже ж завтра розїжджаємося! Може, зайдеш до мене чашку запашної лісової “Карпати-чаю” випити?
Треба подумати, натягнуто відповіла я.
Останній вечір у санаторії. Думаю: не ображу Валика піду вже до нього, і так усе ясно…
Стіл накритий аж око тішиться: салат з бурячків, котлетки, навіть шампанське десь відкопав. Я навіть запідозрила, що ложки та виделки з їдальні “запозичив”. Валентин запропонував присісти, десь із-під столу зявилось шампанське.
Маришко, давай, за… за любов! Не знаю, як завтра без тебе. Даси адресу? Обіцяю приїхати! сказав тихо Валентин.
Забудеш ти мене через день, знаю я вас, мужчин. За що пємо, Валик? вже іронізую я.
Та за любов, Марина! За любов! підніс келих.
…Вранці ми прокинулися, обіймаючи один одного.
Господи, чого ж я весь цей час мліла, як той кекс у духовці? думаю собі.
Пакуюсь додому у горлі клубок, на душі галушки зі сметаною.
Попрощалася з Оксаною вона сиділа вся в розпачі.
Що сталося, Оксанко?
Я вагітна, Марина! І не розумію, то чи від Дмитрика, чи від Петра з сусіднього пансіонату. А той ще й одружений!
Клич батьків, біжи до директора, може, хоч щось зясується.
Оксанка у сльозах вибігла з номера. А я зібралася і серце болить: усе ж за цей короткий час усе навколо стало рідним. Особливо Валик…
…Підійшов автобус до Києва. Валик проводжав мене з букетом дзвоників. Так тепло обійняла його, аж самій було смішно що це зі мною?
…Ми з Валентином жили у різних містах я у Києві, Валик у Чернівцях. Листи одним словом “хто не встиг, той спізнився”. І раптом! Пише мені… дружина Валика. Каже, мовляв, про все знає, і нічого в мене не вийде їй тридцять, а мені вже сорок з хвостиком. Навіщо відповідати? Махнула рукою.
Через пів року, уже й не сподіваючись, на моєму порозі виріс Валентин. Хлопці мої очі округлили, але чемно промовчали.
Валентине, ти проїздом чи як? (Так хотілося почути: “Я до тебе, назавжди!”)
Чи як… Не виженеш, Маришо? Валик стоїть, картається.
Сини на носочках пройшли у свою кімнату.
Заходь. Ти з привітом чи з “прощальним” листом від дружини? шуткую.
Пробач, Маришо, написав тобі листа, а вона підглянула… Каюсь, винен. Ми розлучились.
Я й не знала, що ти одружений був! Нічого б не трапилось… І що тепер?
Давай одружимось, Марина, видав Валик фразу.
А діти мої? Як вони сприймуть чужого дядька? Я так з ходу не можу, вагаюся, але приємно!
Та це ж прекрасно! У мене он донька, десять років.
Ти її покинув?
Та що ти, Маришо, аж ніяк! Заберу до себе. Лєна з матірю а там не життя, а корпоратив на кухні по три дні на тиждень. Будемо сімєю!
Постривай, Валик, ти мене з дочкою одразу мамою записав? Зачекай, поговорю з хлопцями, а там видно буде. Ходи, “жениху”, погодуємо тебе!
Сімейної ідилії не вийшло. Сварки, пляшки хоча ні, не ті! образи-щоденні, сперечання “чиї котлети смачніші”, “чиї діти кращі”. Не кожен устоїть.
…Час летить швидше маршрутки на Бориспіль.
Старший син Андрій і Валикова Лєна закохались бо біда ніколи не приходить одна! Одружились і… вороже віддалились від нас із Валиком. Згадали колишні образи, виставили рахунки: мовляв, не треба було ламати сімї, а Валик і зовсім не правий, що пішов. Орендували собі квартиру та фарбують життя у свої кольори.
Ми із Валентином тільки плечима знизали і продовжували любити одне одного попри “бурі і грози”.
Минув рік.
Діти не повертались. Лєна телефонувала батькові лише на день народження.
Через три роки нас запросили в гості! Їдемо з Валиком і радість, і тривога на душі. А там у Андрія й Лєни народився син! Наш онук! Радість зашкалює такого в житті ще не було. За святковим столом діти попросили у нас пробачення: мовляв, ми зрозуміли, життя штука мудра, треба вміти прощати. А батьків шанувати. Він і названий Мирославом щоб у нашій родині був мир.
Ось таке от у нас із Валиком відроджене українське щастяА я дивилася на малого Мирослава, на його ясну макітру й крихітні пальчики, і на мить відчула, як біль і образи розчиняються поміж запахом яблучного пирога й тихим Валиковим сміхом. Ми з Валентином переглянулись без слів стільки всього пережили, а ось воно відроджене щастя, таке просте й справжнє, як дзвоники на карпатській галявині.
Ми з Валиком пригубили трохи шампанського, як колись, у ті карпатські вечори, і я нарешті зрозуміла: щастя іноді приходить не тоді, коли чекаєш, і не з тим, кого малював у мріях. Воно тихо входить у дім, обіймає твоїх дітей, сідає за стіл, і лишається якщо вистачає віри і відкритих сердець.
А на душі як після доброго дощу: свіже, чисте, і знову хочеться жити. По-новому, але разом.
