Як же буває в житті… — думала сама до себе Оксана, — іноді люди живуть разом роками, а потім — раз! — і розбігаються. Дивно. Знаю багато таких, та й сама така. Хоча з моїм тираном я не так довго пробула, але минуле таке є.
Оксана недавно пішла на пенсію, живе сама. Донька заміжня, з родиною в Києві. Після школи вступила до коледжу, там і знайшла чоловіка. Тепер лише наїздами — обидва працюють, немає часу. Онука в школі.
Ще коли працювала, колеги жартували:
— Оксанко, ну скільки можна самотньою бути? Мужиків же повно — і вдовці, і розведені. Оголошення скрізь — у газетах, в інтернеті. Знайомся!
— Лячно мені першій дзвонити… — відмовлялася вона. — Та й якщо розвівся, значить, щось із ним не так. Від добрих чоловіків дружини не тікають.
— Та хто ж тебе одразу замуж тягне? — наполягала Настя, яка саме так і знайшла чоловіка. — Поговориш, не сподобається — більше не подзвониш.
**Знайомство по оголошенню**
Все ж Оксана наважилася. Перший дзвінок — незручно, страшно. А потім зрозуміла: справді, що тут такого? Говориш по телефону, не подобається — кладеш слухавку.
Декілька разів дзвонила. Одні — грубі, інші — нудні. Але почала думати інакше:
— А хіба тільки чоловік винний у розладі? Жінки теж бувають різними. Зрештою, чужа хата — темрява.
Так і знайомилася, але ніхто не запав у душу… Аж поки не Степан. Голос приємний, розмовляв ввічливо. Жив у сусідньому селі, мав хату та господарство. Запропонував сам:
— Приїжджай, Оксано. Вже стільки говорили — якби я тобі не подобався, ти б не спілкувалася. Я зустріну.
Вона погодилася. Його їй сподобалось: ні слова поганого про колишню, розлучилися після того, як діти виросли.
Та одне її насторожило:
— А з дітьми спілкуєшся?
— Ні, — відповів він. — Вони на боці матері.
Оксана змовчала, але подумала: *Якщо діти відвернулися — причина серйозна.*
**Зустріч**
В автобусі хвилювалася, але побачивши зустрічний перехресток — заспокоїлася. На зупинці стояв високий, гарний чоловік.
— Оксана?
— Так, — усміхнулася вона.
— Ну, а я Степан. Ходімо, — вказав на чорний позашляховик. — Зараз побачиш, як живу.
Їй сподобалось, що він чекав із квітами. Дорога до хати швидка. Великий двоповерховий будинок, двір акуратний. Усе свідчило: господарі — руки золоті.
Але чому ж колишня все це покинула?
**Випробування**
Пили чай, розмовляли. Потім раптом:
— Ну, а тепер, Оксано, я тебе випробую. Прибери стіл, вимий посуд, помий підлогу. А потім підем до корови — подивлюся, як доїш.
Вона остовпіла. *Хто так говорить гостю?*
Вимила чашки, протерла стіл. Степан пильно спостерігав.
— Підлогу тобі мити не буду, — різко сказала вона. — Міг би просто попросити, а не командувати.
Він спробував пожартувати, але наполягав:
— Жінка, яка до мене переїде, має мати придане. Корови, курки, вівці — все везеш з собою.
Оксана розсміялася:
— Ти ще й жвавий! Я й слова не сказала, а ти вже розпланував. Ні, Степане, мені не підходиш ні ти, ні твої умови. Шукай іншу.
Взяла сумку і пішла.
На зупинці місцева жінка розповіла:
— До цього Степана баби часто їздять. Прибирають, годують, а йому все не так. Жінку свою змучив. Після розлучення навіть квітки їй не дозволив забрати.
Тепер Оксана знала напевно: від доброго чоловіка дружини не втікають.
