Віра наважилася на спільне життя, але реальність зруйнувала її мрії
Віра завжди була жінкою, яку любили всі навколо, але її доля склалася так, що вона залишилася самотньою. У молодості вона присвятила себе книжкам і знанням, які її батьки, особливо мати, берегли, як скарб. Вона виросла в маленькому містечку під Івано-Франківськом, оточена тишею і сторінками старих романів, далеко від метушні і світських спокус.
Одного дня в її життя увірвався чоловік — статний, заможний, з чарівною усмішкою. Він з пристрастю доглядав за нею, і весілля здавалося неминучим, як світанок після ночі. Але доля завдала жорстокого удару: раптова смерть батька і важка хвороба матері зруйнували всі плани. Віра залишилася доглядати за хворою, а наречений, не витримавши випробувань, розчинився в її житті, як примара, залишивши лише гіркий осад зради.
Роки потому, після відходу матері, Віра раптом відчула, як їй бракує тепла іншої людини. Вона бачила, як подруги здобувають свободу після розлучень, як розправляють крила, проте в її серці тліла туга за близькістю, за кимось, хто розділить її самотність. І ось випадок звів її з вдівцем Олексієм. Він був близьким їй за поглядами — любив літературу XIX століття, цитував Гоголя і Шевченка, і їхні розмови за каміном стали іскрою, з якої розгорівся роман. Незважаючи на застереження близьких — «Навіщо тобі це в твоєму віці? Живи для себе!» — Віра та Олексій наважилися на шлюб, повіривши, що кохання здатне подолати все.
Однак реальність виявилася холодною і нещадною. Спільне життя обернулося не ідилією, а щоденним випробуванням. Олексій, з його звичкою розкидати речі і жити в хаосі, став для Віри справжнім кошмаром. Її світ, де все було на своїх місцях, де кожна книга стояла рівно на поличці, а кожна чашка знала своє місце, руйнувався під натиском його безладу. Кожен день перетворювався на битву за терпіння, за спробу знайти бодай краплю гармонії у цьому хаосі.
Вона намагалася говорити з ним, відкривала душу, благала розділити відповідальність за їхній спільний дім. Але слова її тонули в пустоті — Олексій залишався глухим до її благань, до її болю. Після чергового випадку, коли вона знайшла свої улюблені книги, недбало навалені в кутку, а кухню завалену брудним посудом, Віра не витримала. Сльози душили її, коли вона сказала: «Я хочу піти. Повернути собі спокій». Вона мріяла про тихе, одиноке життя, де ніхто не втручався в її світ, де вона була господинею своєї долі.
Але Олексій, посилаючись на свої справи, попросив часу, щоб «розібратися». Він залишився в її домі, і це лише поглибило її страждання. Кожен його крок, кожен звук його присутності різали її серце, як ніж. Дев’ять місяців — стільки тривала ця агонія, цей шлюб, який став для неї кліткою. Нарешті, розлучення було оформлено, і Віра вирвалася на свободу.
Повернувшись до своєї самотності, вона відчула, як легені наповнюються повітрям, а душа — давно забутою радістю. Стіни її маленької квартири знову стали її притулком, її фортецею. Вона сиділа з чашкою чаю, дивлячись у вікно на осінній дощ, і вперше за довгий час усміхнулася — щиро, від серця. Свобода, яку вона повернула собі, була дорожчою за будь-які ілюзії про щастя вдвох. Віра зрозуміла: її життя належить тільки їй, і більше вона не дозволить нікому порушити цей крихкий, але такий дорогоцінний спокій.
