Новорічна тиша
Листопад був сірим, сирим і традиційно сумним. Дні тягнулися безкінечно, і в них не було ані радості, ані тепла. Про початок грудня Катерина дізналася лише через настирливу рекламу шампанського, червоної ікри та апельсинів.
Київ немов потонув у передноворічному ажіотажі: вітрини магазинів палали гірляндами, всюди мерехтіли ялинки. Люди, обіймаючи пакети з подарунками, нагадували учасників забігу на витривалість. Всі поспішали, метушилися, щось планували на свята.
Катерина нічого не чекала іні за ким не поспішала. Вона просто рахувала дні, чекаючи, коли все це закінчиться.
Їй сорок років. Розлучення, що сталося три місяці тому, залишило не рану, а дивну порожнечу, яка не болить, але і не дає забути. Дітей у них з чоловіком не було, тому й компромісів не знадобилося. Просто дві біографії, які йшли паралельно, остаточно розійшлися у різні боки.
«З прийдешнім Новим роком!» весело вітали її колеги, підморгуючи по-доброму.
Катерина відповідала ввічливою усмішкою, в якій не було навіть тіні справжньої радості. З ранку до вечора вона повторювала собі одне й те ж: «Нічого особливого. Просто грудень змінюється січнем, середа четвергом. Ніякого дива».
Її новорічний план був простий, як колись: прийняти душ, одягти найстарішу піжаму, заварити чай з ромашкою і лягти спати о десятій вечора, наче це звичайний день.
Жодного «Олівє», перегляду «Іронії долі» чи пляшки ігристого, яка залишиться стояти у холодильнику ще рік.
***
І ось настав вечір Нового року.
Погода, наче сміючися з веселого натовпу, влаштувала свою власну, зовсім не святкову вечірку. З неба лив крижаний, колючий дощ, який змішувався із сірим сніговим місивом на дорогах. Небо нависло над містом, світло ліхтарів видавалося тьмяним і занепалим. Ідеальна нагода для відпочинку і тиші.
О девятій тридцять Катерина вже лежала у ліжку, вкутана теплим пледом. За сусідською стіною ледь чутно грала музика. Катерина заплющила очі і спробувала заснути.
Її розбудив різкий звук, якому неможливо було не надати значення.
Хтось наполегливо і ритмічно гупав у двері. Не просто стукав, а саме лупив, наче на кону стоїть щось важливе. Катерина підвелася на ліжку, бурмочучи щось сердите про нічних непроханих гостей. На годиннику було:
23:45
Вона підвелася, але до дверей не квапилася. Мабуть, хтось помилився поверхом чи квартирою. Постукає та й піде. Зате підійшла до вікна, щоб зясувати, хто її турбує і застигла.
За вікном було білосніжно: не було дощу, бруду чи сірого асфальту.
Величезні, пухнасті як у дитинстві, сніжинки неквапливо кружляли у світлі ліхтарів, огортаючи землю мяким покривалом.
Світ за кілька годин змінився на казковий.
***
Дзвінок у двері повторився. Тепер спокійніше, але настирливо.
Катерина, ще вражена дивом за вікном, пішла відчиняти. Вона не думала, хто це може бути. Більше не було в ній страху, тільки цікавість. Повернула ключ у замку й відкрила.
А на порозі
***
На порозі стояв сусід.
Артем, із квартири навпроти. Немолодий чоловік із вічно розпатланим сивим волоссям і очима, в яких танцювали хитрі іскорки. На ньому був старенький твідовий піджак, накинутий поверх теплий шарф.
В одній руці він тримав потерту шкіряну валізку, а в іншій банку, наповнену густим, червоним напоєм.
Перепрошую, що турбую, хриплим голосом промовив він. Я випадково почув тобто мені здалося, що у вас тут панує новорічна тиша. Це найрідкісніший вид тиші, і я не міг її проігнорувати.
Катерина мовчки дивилась на нього, а потім кинула погляд у вікно, де сніг вже творив диво.
Артем, а що вам потрібно? нарешті спитала вона, відчуваючи себе трохи розгублено.
Я приніс для вас подарунок, він подав банку. Це морс із журавлини. Моя покійна дружина казала, що він лікує будь-яку тугу. І ще він підняв маленьку валізку, хочу показати щось важливе. Чи дозволите побути тут пятнадцять хвилин? Більше не прошу. Просто до бою годинника.
Вона вагалася, стоячи на порозі. Її байдужість та крижана броня дали тріщину: спочатку цей дивовижний сніг, тепер сусід із загадковою валізкою та морсом. Вона відчула справжнє, забуте вже, цікавість.
Заходьте, невпевнено сказала вона, відступаючи.
Артем зайшов, струшуючи сніг із черевиків. Він не роздягався, а просто поставив валізку в центрі кімнати, де панувала напівтемрява, освітлена тільки світлом ліхтаря із вулиці.
У вас тут по-домашньому, зауважив він, але без тіні осуду.
Я не збиралася святкувати, коротко відповіла вона.
Розумію, кивнув Артем. Після після змін, такого сорту, як у вас, свято здається особистою образою. Всім навколо весело, а тобі ні. І ти думаєш, що це АБО з тобою, АБО зі світом щось не так.
Катерина подивилася на нього здивовано. За весь час вони майже не спілкувалися хіба що обмінювалися привітаннями у підїзді.
Справді?
Я старший за вас, Катю. Я бачив чимало людей. І багато зимових вечорів. Знаєте, зима це не кінець, а час перепочинку. Земля відпочиває, щоб відродитись знову. Людина теж повинна вміти відпочити, але не залишитись назавжди у сні.
Він клацнув замком на валізці та відкрив її. Всередині, на оксамиті, лежали не речі, а скляні кулі. Десятки різних кульок. Одна синя із срібною пудрою, як нічне небо над Карпатами. Інша яскраво-червона з крихітною золотою трояндою всередині. Третя прозора, якщо подивитися на неї певним кутом, там зявлялася веселка.
Що це? прошепотіла Катерина, ближче підійшовши.
Це моя збірка, сказав Артем із гордістю. Я колекціоную не марки, не гроші. Я раніше колекціонував щасливі миті. Кожна кулька це найкращий момент життя. Ось ця наш перший зимовий похід у гори з дружиною. Ми дивилися на зорі та обіцяли завжди бути поруч і виконали обіцянку. Ось ця червона вона подарувала мені на нашу першу річницю шлюбу. Казала, що кохання це троянда, яка не обпадає.
Катерина дивилася на ці маленькі скляні всесвіти, і в її серці, яке давно замерзло, зявилось тепло. Вона бачила не просто прикраси, а повноцінне життя, сповнене змістом і любовю.
А чому ви показуєте це мені?
Бо у вас порожньо, просто відповів Артем. І я хочу, щоб ви знали: порожнеча це не кінець. Це місце, куди можна щось нове покласти. Ось дивіться.
Він дістав з кишені просту прозору кульку, без орнаменту чи блиску.
Це для вас, простягнув він кульку Катерині. Це символ сьогоднішньої ночі. Символ того, що ви відкрили двері, хоча й планували спати. Символ першого снігу, який побачили у вікно, і символ того, що навіть у найбільшій тиші народжується диво.
Кулька була холодна і гладенька Катя затиснула її в долонях.
З вулиці долинув бій годинника, і почалися перші крики: «З Новим роком!»
Катерина подивилася на Артема. В його очах іскри тепер видалися їй не тільки життєрадісними, а справді мудрими.
Дякую, тихо сказала вона, і вперше за місяці її посмішка стала щирою, хай і трохи розгубленою.
Не варто, усміхнувся у відповідь Артем. Тепер у вас є початок. А далі далі ви самі вирішите, яке спогад зробить цю кульку особливою. Можливо, це буде чашка ранкової кави завтра. Можливо книжка, яку дочитаєте. А може щось набагато більше. Хто знає? Новий рік тільки-но розпочався.
Він закрив свою валізку, побажав доброї ночі і пішов, лишивши її наодинці з новою тишею.
Але це була вже зовсім інша тиша. Не порожня, а сповнена тихої радості й надії.
Катерина підійшла до вікна, затискаючи прозору кульку. Сніг продовжував падати, стираючи минулі сліди, огортаючи Київ білим покривалом. І вперше за довгий час вона думала не про те, що втратила, а про те, що попереду
І це було її справжнє новорічне диво.
—
Справжня тиша це не втрата, а простір для нових початків. Навіть якщо серце пусте, там завжди знайдеться місце для чогось світлого й доброго, якщо дозволити собі впустити нове.
