Новорічна тиша
Листопад був сірим, мокрим, як завжди тужливим. Дні тягнулися нескінченно і без жодної радості. Про те, що прийшов грудень, Оксана дізналася лише завдяки нав’язливій рекламі Київського шампанського, червоної ікри та мандаринів.
Місто палало у передноворічному ажіотажі: вітрини магазинів мерехтіли гірляндами. Люди, притискаючи пакети з подарунками, бігли вулицями, ніби змагалися на перегонах з перешкодами. Всім кудись треба було встигнути, всі метушилися, щось планували й обговорювали.
Оксана нічого не очікувала і нікуди не поспішала. Вона просто чекала, коли усе це закінчиться.
Їй вже сорок років. Нещодавно. Розлучення, оформлене тричі місяці тому, залишило після себе не болючу рану, а дивний, ніби онімілий вакуум. Дітей не було тут все просто, ніяких складних рішень і компромісів. Дві долі, які йшли паралельно роками, нарешті розійшлися назавжди.
З новим роком! вигукували їй колеги, радісно підморгуючи.
Оксана відповіла ввічливою усмішкою, в якій не було й краплі щастя. Від ранку до вечора вона повторювала собі одне і теж: Нічого особливого. Просто грудень змінює січень, середа четвер. Жодної причини святкувати.
Її новорічні плани були абсолютно прозорі: прийняти душ, вдягнути стару піжаму, заварити собі ромашковий чай і лягти спати о десятій вечора як у будь-який інший день.
Ніякого Олівє, Іронії долі і пляшки ігристого, яка стоятиме у холодильнику до наступної зими.
***
Нарешті прийшла та ніч.
Погода, ніби насміхаючись із загального святкового настрою, вирішила провести свою власну, зовсім не новорічну вечірку. З неба лив пронизливий дощ, що змішувався з брудною кашею з снігу на дорогах. Сіре небо тиснуло на місто, а святкове освітлення виглядало блідо та безжиттєво. Самий час сховатися від світу.
О девятій тридцять Оксана вже лежала під теплим пледом у ліжку, як і обіцяла собі. За стіною у сусідів тихо грала музика. Оксана заплющила очі, намагаючись заснути.
Раптом її розбудив різкий звук, ігнорувати який було неможливо.
Хтось наполегливо й ритмічно гамселив у двері. Не просто стукав, а саме калатав, наче від цього залежить чиясь доля. Оксана сіла на ліжку, невдоволено бурмочучи щось про пяних і невихованих людей. Кинула погляд на годинник:
23:45
Вона піднялася, але двері відчиняти не поспішала. Напевно, хтось помилився поверхом або квартирою. Постукає ще трохи і піде. Та підійшла до вікна глянути, хто ж її турбує, і раптом застигла.
За вікном розкинувся білий-білий світ без дощу, бруду і сірого асфальту.
Величезні пушисті сніжинки, як у дитинстві, велично крутилися у світлі ліхтаря, засипаючи землю пухнастим білим килимом.
Світ за кілька годин перетворився на казку.
***
Стук у двері повторився, тихіше, та ще більш переконливо.
Оксана, під враженням від того, що побачила, пішла до дверей. Вона навіть не думала, хто там. Була на повну у владі моменту. Повернула ключ і розпахнула двері.
А там…
***
Сусід.
Ярослав із квартири навпроти. Вже не молодий чоловік із завжди розкуйовдженим сивим волоссям і очима, в яких живуть веселі іскорки. Він був у старенькому твідовому піджаку та теплому шарфі, накинутому недбало поверх плечей.
В одній руці старий шкіряний чемодан, у другій скляна банка, по краям наповнена чимось яскраво-червоним, апетитним.
Вибачте, що турбую, сказав він басовитим голосом. Просто випадково почув, чи то здалося, що у вас… новорічна тиша. Це найдивніший вид тиші. Я не міг пройти повз.
Оксана мовчала, дивлячись на нього, потім перевела погляд у вікно, де в світлі ліхтаря кружляв чарівний сніг.
Ярославе, чого… чого ви хочете? зрештою спитала вона, цілковито розгублена.
Я вам подарунок приніс, простягнув банку. Клюквовий морс домашній. Моя покійна дружина казала, що він лікує будь-яку тугу. І ще… він підняв чемодан, хочу показати одну річ. Можна зайти ненадовго? Пятнадцять хвилин, не більше, просто до останнього удару годинника.
Вона стояла на порозі, не знаючи, що робити. Вся її апатія, вся потужна броня із нічого особливого почала тріскатися. Спочатку той чарівний сніг, тепер дивацький сусід із сюрпризом і морсом. Допитливість, яку вона давно хоронила під товстим шаром розчарування, прокинулася.
Заходьте, невпевнено сказала Оксана, відступивши вбік.
Ярослав увійшов, обтрусив сніг з черевиків. Роздягатися не став просто поставив чемодан посеред вітальні, де панував напівморок. Єдиним джерелом світла був вуличний ліхтар за вікном.
У вас тут… дуже скромно, зауважив він, без оцінки та жалю, просто констатація.
Я не мала наміру святкувати, коротко відповіла Оксана.
Розумію, кивнув Ярослав. Після таких змін у житті, як у вас, свято здається особистою образою. Всі навколо радіють просто так, а ти не здатен. І не хочеш. І думаєш, що з тобою щось не те.
Вона здивовано подивилася на нього, вражена тим, як влучно сказано.
До цього розмовляли вони хіба що про погоду чи пошту.
Це правда?
Я старий, Оксано. Бачив багато людей. Багато сірих груднів. Знаю точно: зима не завершення. Це час, коли земля відпочиває та збирає сили. Людина теж повинна зупинитися. Але не заснути навічно.
Він клацнув замки на чемодані й відкрив його. Усередині, на бархатній підкладці не речі, а… скляні кульки. Десятки різних шарів. Один синій із сріблястим пилком, немов зоряна дорога. Другий яскраво-червоний із маленькою золотою трояндою всередині. Третій прозорий, але в певному світлі у ньому з’являється веселка.
Що це? прошепотіла Оксана, наблизившись.
Це моя колекція, з гордістю сказав Ярослав. Я не марки збираю, не монети. Я колекціоную спогади. Кожна кулька щаслива мить з мого життя. Ось цей, обережно взяв синій шар, перший наш з дружиною виїзд у Карпати. Дивилися на зорі і пообіцяли завжди триматися разом. Дотримали слова. Ось цей, показав на червоний, вона подарувала на річницю. Казала любов як троянда, яка не в’яне.
Оксана розглядала ці маленькі скляні світи, і її серце, яке наче крижаною грудкою стало, починає танути. Вона побачила не просто прикраси. Вона бачив життя наповнене змістом, теплом й любов’ю.
А чому ви це мені показуєте?
Бо у вас порожньо, чесно відповів Ярослав. І хочу, щоб ви знали: порожнеча це не вирок. Це місце, куди можна щось нове покласти. Дивіться.
Він дістав з кишені ще один шар. Звичайний, прозорий, без прикрас і блиску.
Цей для вас. Символ цієї ночі. Знак того, що ви відкрили двері, хоча вирішили просто спати. Символ першого снігу за вікном і того, що навіть у найсірішій тиші може трапитися диво.
Оксана взяла шар. Він був холодний і гладенький.
За вікном гримнули удари годинника, і пролунали перші оклики: З Новим роком!
Оксана подивилася на Ярослава. В його очах танцювали іскорки, тепер вони здавалися їй не просто веселими, а дуже мудрими.
Дякую, прошепотіла вона, і вперше за багато місяців на її обличчі з’явилася справжня, хоч і сором’язлива усмішка.
Нема за що, відгукнувся Ярослав. Тепер у вас є початок. А далі самі вирішите, який спогад покласти у цей шар. Може, це буде чашка гарячої кави уранці. Може книга, що дочитаєте. А може ще щось більше. Хто знає? Новий рік щойно починається.
Він зачинив чемодан, побажав доброї ночі й пішов, залишивши її саму у тиші.
Але це вже була зовсім інша тиша. Тиша, наповнена тихою радістю і надією.
Оксана підійшла до вікна, тримаючи прозорий шар у руці. Сніг падав, стираючи старі сліди, вкриваючи світ білим покривалом. І вперше за довгий час вона подумала не про минуле, а про майбутнє…
І це було справжнє новорічне диво.
