— Дякую, мамо. — Роман устав із столу й потягнувся. — Піду трохи покатаюсь. Не переймайся, я обережний, та й машин увечері вже мало.
— Тільки купив собі авто, то все з ним час проводиш. А тобі ж вже женитися пора. Справді кажуть, що у чоловіка машина — перша кохана.
— Мам, годі вже, — Роман підійшов і обійняв її. — Ти ж знаєш, як я мріяв про свою машину. Накратаюсь, відведу душу, тоді й про сім’ю подумаю. Чесно-чесно.
— Гаразд. Тобі майже тридцять, а ти, як дитина, у машинки граєшся. — Мама погладила його по голові. — Іди вже.
Роман вийшов із під’їзду, підійшов до своєї «Таврії» й змахнув пухкі сніжинки з лобового скла. Посвідчення було давно, батько дозволяв йому ганяти на старому «Запорожці», поки той не розбився. Досвід був. Просто Роман ще не натішився відчуттям власної машини.
Він довго збирав на неї, ретельно вибирав. І тепер щовечора їздив містом, іногда виїжджаючи на трасу. Якщо хтось голосував на дорозі — підвозив, грошей не брав.
Сів за кермо, увімкнув запалювання й із задоволенням послухав, як двигун заурчав. Потім додав гучності на радіо й повільно виїхав із двору.
У світлі фар блищали сніжинки, що падали на лобове скло. Зима в цьому році почалася різко, і за кілька днів навалило багато снігу. Роман без мети їхав вулицями. На одній із них побачив жінку з дитиною, що голосувала. Він зменшив гучність, зупинився й опустив скло.
— До вулиці Шевченка підвезете? — Жінка заглянула у вікно.
Вона виявилася молодою й гарною.
— Сідайте, — Роман кивнув на переднє сидіння.
— А скільки це буде коштувати? Далеко ж їхати, — спитала вона, не посуваючись.
— Та не хвилюйтеся. Я з гарненьких дівчат гроші не беру. — Але побачивши, як вона злякано відхилилася, поспішив додати: — Ну, сто гривень вас влаштує? Та сідайте вже, я не кусаюся, — засміявся.
Молода жінка відкрила задні двері, посадила сина років п’яти, а потім сіла сама. Роман вирулив на головну дорогу.
— А скільки у вас кінських сил? — спитав хлопчик позаду.
— Кінських сил? — Роман здивовано підняв брови. — А я й не знаю.
— Як це не знаєте? — не вгавав пасажир.
— Розумієш, коли я купував машину, то дивився, щоб вона мені подобалась зовні, щоб у ній було зручно сидіти. А от потужність двигуна мене не дуже й цікавила. А ти, бачу, розбираєшся? — серйозно зауважив Роман.
— Разбираюся, — поважно відповів хлопчик.
— А як тебе звуть, експерте? — засміявся Роман.
— Олег. А вас?
— Ого, який ти вже дорослий. А я — Роман. Перепрошую, друже, не можу руку подати, — він посміхнувся.
— Годі, Олеже. Не заважай дядькові, — сказала мама.
— Та нехай говорить. Гарний у вас син. Олег — огонь. Прямо каламбур вийшов. — Роман глянув у дзеркало й зустрівся поглядом із жінкою. У грудях стало якось тепло й радісно.
Нічне місто освічували яскраві вивіски та ліхтарі. Біля торгових центрів уже стояли ялинки, місяючи тисячками вогників. До Нового року лишався місяць, але святковий настрій уже відчувався.
— Зупиніться біля цього будинку, — сказала жінка.
— Може, до під’їзду підвезу? — Роман знову глянув у дзеркало, але вона дивилася вбік.
Він зупинився біля довгого дев’ятиповерхівки.
Жінка вийшла, тримаючи двері й чекаючи на сина.
— Олеже, швидше, — підбадьорила вона.
— А ти завтра за мною приїдеш? — спитав хлопчик плаксиво.
— Я заберу тебе у неділю. І не плач, бо ніс закладе. Виходь, — сказала вона вже твердіше.
Олег повільно просувався до дверей. Роман також вийшов із машини.
— Тримайте. — Жінка простягнула сто гривень.
Він узяв купюру, склав її навпіл і поклав у кишеню.
— Я збережу її, як талісман, — серйозно сказав і простягнув руку Олегу. — Бувай.
— Бувай. — Хлопчик вклав у його долоню свою маленьку теплу ручку.
— Усе, ходімо. Бабуся вже чекає. — Жінка повела сина за собою.
Через кілька кроків Олег озирнувся, і Роман помахав йому. Тоді він побачив, як від однієї з машин до них вийшов чоловік. Поцілував жінку, а потім простягнув руку Олегу. Але той різко відвернувся.
«У мами побачення, а син ревнує. І стосунки з цим чоловіком у них не склалися», — подумав Роман, і ця думка його здивувала.
Він сів у машину, додав гучності. Із динаміків лунав голос Дмитра Харатьяна: «Якщо б я був султан…» У салоні ледь вловимо пахло парфумами. Роман навіть глянув у дзеркало, ніби жінка досі сидить позаду. Але там нікого не було.
Їхати далі не хотілося. Пісня почала дратувати, і він переключив хвилю. З голови не йшов погляд тієї жінки. ЗвиІ тоді, коли куранти пробили північ, а за вікном розгорнувся снігопад, Роман зрозумів, що його новорічне диво вже сталося — воно сиділо поруч із ним за столом, сміялося дитячим сміхом і дивилося на нього теплим поглядом, який обіцяв нове щастя.
