Новий господар дачі «Ми будемо живити в твоєму котеджі все літо», гукнув мій брат, коли підїхали до нашого маленького острівка біля Чернігівських лугів.
Я відчула, як мій голос розтанув у повітрі. Досить! Досить цих незваних гостей, час їх вигнати.
Коли я вийняла з багажника котеджу мішки з садовим розсадником, мене охопила звична хвиля спокою. Мій крихітний зелений притулок шість соток тиші, мій власний куточок. Аж раптом з-за паркану долинали нотки шансону, а на вході Я застигла, бо замок був розірваний, ніби вирваний із мясом.
Що це таке? пробурмотіла я, штовхаючи ворота.
Картина, що розкрилася перед очима, була схожа на кадр з жахливого фільму про садівників. У гойдалці розлежалась моя сестрадружина, Зоряна, королева чужих шезлонгів. В одній руці келих із рожевим напоєм, в іншій телефон. На ній був мій старий махровий халат, подарований колегою на сорокпятиріччя. А над моїм мангалом щось шкварчало й диміло.
В’ячеславе! мій крик розлітав квіти з ближньої яблуні.
Брат вирвався з будинку, тримаючи в руках садові ножиці. Його футболка з написом «Хочу пива і на ручки» підкреслювала череве.
О, Тонько! розтягнувся його усміх, наче зламання чужого будинку щось цілком звичне. Ми просто захотіли зробити сюрприз.
Ти зламав замок? я повільно поклала мішки на землю.
Ну ж бо, зламав мовив В’ячеслав, чухаючись потилицю. Щось сам розхитався.
З кущів вибігло щось у помаранчевих шортах.
Тітко Тоню! У вас є сачок? Ми ввечері ящірок полюватимемо!
Я розпізнала В’ячеслава, старшого з племінників, хоча й плутала його з Сашком.
Ви зламали мій дім? вимовляла я кожне слово окремо, як на курсах управління гнівом.
О, Тоню, ти приїхала! нарешті підвисіла Зоряна з гойдалки.
Її халат розкрив засмаглі ноги.
А ми без тебе вже підняли це місце до життя!
Зоряно, ти в моєму халаті, прошипіла я між зубами.
А він такий мякенький! вона погладила лацкан, ніби це норкова шуба. Чому він висить? Халат треба носити!
З глибини будинку, через відкриті вікна, долинув гуркіт і вереск.
Племінники мої книжки руйнують?! я миттєво впізнала цей звук.
Мої улюблені томи Агати Крісті, що стояли на полицях, злетіли в повітря.
Діти гралися, скривився В’ячеслав. Побудували фортецю. Досить символічно, правда?
Символічно? підняла я брову. А ще символічно те, що я просила не приїжджати без мене. Після того, як минулого разу ви спалили мою тахту!
Свічка впала сама, у нас був романтичний вечір! заперечив він. І це був ще минулий рік. Ми зріли!
Так-так, кивнула Зоряна. Я зараз захопилась психологією. Бачу твої проблеми з братом це відлуння дитячих образ!
Я заплющила очі, порахувала до десяти, потім до двадцяти, нічого не змінило.
Збирайте речі й їдьте, сказала я спокійно. Зараз.
Але ми тільки що приїхали! вигукнув В’ячеслав. І мясо
Залиште мясо і йдіть, я повернулася до машини. І перевірте, чи не взяли ви «випадково» мої срібні виделки.
Ваші виделки? крикнув він. Метал навіть не справжній!
Я сіла в авто, запустила двигун, руки тремтіли від люті.
***
Вигнавши гостей, я налила собі міцного чаю з шоколадом. Сльози текли, а в душі кривавий відчай.
Сім років я копила, відкладала кожну копійку, і нарешті купила дачу мрії. Там я саджала гортензії, пила каву зі старого бабусиного сервізу, копалась у грядках. Це було моє місце. Не «наше» з колишнім чоловіком, а саме моє. Крапка.
Дзвінок від мами розірвав думки.
Донечко, прозвучав голос Галини Іванівни, професійної миротвориці, чому ти з братом посварилась?
Мамо, вони зламали мій будинок, я важко зітхнула.
Можливо, замок погано закривався, спробувала вона.
Там була повністю зламана засувка, я стримувала бажання ударитись головою об стіл.
Доню, брат же твій її голос здригнувся. Йому важко, а тобі що, шкода? Ігор твій брат, єдина рідна душа!
Якщо він моя рідна душа, то я точно атеїстка, буркнула я. Вони все розтрощили. Зоряна в моєму халаті, діти з книжок будують форти, ніби в них нема конструктора!
Хлопці ж маленькі, бесіда їхня це нормально, сказала мама.
Їм по дванадцять, вони маленькі варвари!
Мама лише зітхнула.
Гаразд, зрозуміла, ти не любиш племінників, брата, мене, нікого, зробила театральну паузу.
Я відклала телефон, адже мамин хід простий: коли факти не працюють, натискаємо на емоції і вину.
Мамо, я йду спати, сказала втомлено. Завтра на роботу.
Подумай, Тонечко, кидала вона. Вони ж родина. А тобі що, шкода?
Я натиснула «відбій» і розплющилася на дивані. У голові крутилося одне питання: що ще брат може зробити, щоб мама нарешті була на моєму боці?
***
В’ячеслав не здавався, його упертість була, наче в осла. Він написав: «Може, підемо на дачу на все літо? Зоряна тут душевно, дітям добре».
Я повільно поклала телефон, налила собі кави без цукру, аби повністю відчути гіркоту моменту.
Все літо? ТРИ МІСЯЦІ?!
Спершу я хотіла зателефонувати брату й сказати все, що думаю про нього, його дружину і їхніх нащадків.
Тоню, заспокойся, прошепотіла я собі. Ти доросла, адекватна жінка, вмієш вирішувати проблеми.
Я кивнула своєму відображенню в дзеркалі і підняла слухавку.
Ігоре, ти серйозно про все літо? запитала я, коли він підняв трубку.
Ну а що? відповів він, ніби лежав у шезлонгу в моєму шезлонгу!
Ти ж не проти? Ти ж добра.
Я добра, але не дурна, відрізала я. Це моя дача.
Ти дивна, хмикнув він. Ми ж охороняємо ділянку.
Охороняв ти троянди, коли Зоряна їх зрізала для подруги.
Що? здивувався він. Подруга була рада.
Я глибоко вдихнула, потім видихнула, порахувала до десяти, до ста нічого не змінило.
Зоряна хоче щось сказати! радів В’ячеслав.
В слухавці чулися шурхіт і метушня.
Тонечко! защебетала Зоряна, ніби продавала пилосос за дві зарплати. Хлопцям так добре на твоїй дачі, дітям корисне свіже повітря. Будь хорошою тітонькою!
Зоряно, відповіла я спокійно, ніби пояснюю дитині, чому не можна їсти пісок. Це моя власність. Ви без дозволу тут. Якби ви запитали, можливо, я б дозволила.
От бачиш! Якщо дозволила, значить усе гаразд.
Я зрозуміла, що розмовляти з цією особою марно.
Гаразд, сказала я спокійно. Розважайтеся.
Тоню, ти образилася? раптом спитав В’ячеслав.
Ні, відповіла я усмішкою, яку він не побачив. Я йду вирішувати проблему.
***
У ріелторській конторі пахло кавою і відчаєм переважно моїм. Поруч сиділа пишна пані, повільно гортала фото мого котеджу на планшеті.
Ви впевнені, що хочете продати? запитала вона, придивляючись.
Абсолютно, кивнула я, шия схлипнула. Чим швидше, тим краще.
Поспішайте? спитала вона.
Позбуваюсь зайвого вантажу, пояснила я. У мене нові цілі в житті.
«Наприклад, вигнати брата зі свого життя», додала я в думках.
Добрий обєкт, провела пальцем по екрану. Попит є. Вже маю потенційного покупця.
А ви не хочете подивитися ділянку особисто? здивувалась вона.
Довірую фотографіям, знизав плечима чоловік, який зявився, представившись як Анатолій Петрович. І вашій чесності.
Тоді я трохи знизила голос.
Розумієте, там іноді приїжджають родичі.
Це проблема? його погляд не змінився.
Не юридична, кивнула я. Просто може бути незручно.
Мені байдуже, сказав він. Купую майно, а не родичів. Коли підпишемо документи?
Ми домовились на суботу. Того ж дня В’ячеслав планував грандіозний пікнік для всіх сусідів.
Мені він, звісно, про це не сказав чутки дійшли через маму. Напевно, знову планував зламати замок і нишком зробити сюрприз.
Нуну, брате, подивимось, хто кого здивує!
***
Коли підїхали, ділянка гуділа, як вулик. Автомобілі, надувний басейн, музика, шашлики, голоси дітей справжнє свято.
У вас тут завжди так? спитав Анатолій Петрович, виходячи з чорного позашляховика.
Тільки коли брат приїжджає, зітхнула я.
Ми пройшли через ворота, і першою нас побачила Зоряна, що випливала з будинку з величезною мискою салату.
Тоню! вигукнула вона. Ми ж тебе чекали!
Плани змінились, посміхнулася я. Познайомтеся, це Анатолій Петрович, і Віктор Семенович, юрист.
Дуже приємно! розцвіла Зоряна усмішкою. Ви друзі Тоні? Чи
Вона підморгнула, ніби щось підказуючи.
Щось більше?
Я новий власник цієї дачі, спокійно відповів Анатолій.
Зоряна застигла з мискою в руках.
Що означає «власник»?
Це саме те, пояснив юрист. Пані Карманова продала ділянку пану Соколову. Ось документи.
Він постукав по папках.
Але як же Зоряна побліднала. І В’ячеслав!
З-за мого мангалу вибіг брат у фартусі з шампуром, усміхаючись, наче господар життя.
Тонько! закричав він. Ми вже думали, ти нам руку підвела!
Я б і підвела, якби могла, пробурмотіла я.
Ігоре, Зоряна продала дачу! вигукнула вона.
Брат завмер зі шпаком.
Що?
Я продала дачу, повторила я чітко. Анатолій Петрович новий власник. Юрист прийшов оформити все офіційно.
Я чекала крику, звинувачень. Замість цього В’ячеслав спокійно опустив руки і запитав:
Чому?
Тому що ти зайняв мій дім без дозволу, відповіла я. Ти вважаєш,І я, спустивши сонну хмару над озером, зрозуміла, що справжня дача це лише відлуння моєї власної тиші, яку ніхто більше не зможе порушити.
