Новий етап із Тарасом
У мене свій дім – просторий, із садом, де цвітуть яблуні, та верандою, де так гарно пити вечірню каву. Діти вже дорослі, мають свої родини. Я, Оксана, залишилася сама, але не самотня – вже кілька років поруч Тарас, чоловік, з яким хочу ділити не лише вечори, а й все життя. Нещодавно ми вирішили: годі тягнути, час з’їжджатися. Тим паче, що його син Андрій якраз привіз у їхню квартиру наречену, Соломію, і нам усім пора починати нову сторінку. Хвилююся, але на душі так тепло, ніби мені знову тридцять, і життя тільки починається.
Ми з Тарасом познайомилися п’ять років тому на танцях для тих, кому «за п’ятдесят». Я тоді прийшла з подругою, скоріше з цікавості, а він стояв біля стіни, у охайній сорочці, та посміхався, як хлопчина. Заговорили, потанцювали, а потім він запросив мене на каву. Відтоді ми не розлучалися. Тарас – удівець, виховав сина сам, працював водієм, тепер на пенсії, але все ще возиться у гаражі чи щось лагодить. Він добрий, з почуттям гумору, і з ним я почуваюся живою. Але ми ніколи не жили разом – я в своєму домі, він у своїй квартирі, і нам так було зручно. Аж до недавніх подій.
Все змінилося, коли Андрій, син Тараса, оголосив, що одружується. Йому двадцять сім, він працює програмістом, а його дівчина, Соломія, лагідна, трохи сором’язлива, вже переїхала до нього. Тарас розповів мені за вечерею, сміючись: «Оксанко, уяві, ці горобці тепер у моїй двокімнатній господарюють! Соломія вже нові штори повісила!» Я посміхнулася, але в голові блиснула думка: а де ж житиме Тарас? Він, ніби прочитавши мої думки, додав: «Я от думаю, може, нам із тобою вже під один дах? Мій дім – для молодих, а я хочу бути з тобою». Я ледве не випустила виделку – не від здивування, а тому, як це було природно.
Довго обговорювали, де жити. Мій дім більший, затишніший, і я його обожнюю – тут кожен куточок повний спогадів. Тарас погодився: «Оксано, твій дім – як з казки, я тут ніби у відпустці». Але я бачила його хвилювання – адже переїзд для нього великий крок. Його квартира була його фортецею, місцем, де він виростив Андрія, де все знайоме. Я тепер хвилювалася: раптом нам буде тісно? Мої діти, син і дочка, давно живуть окремо, і я звикла до свого ритму. Але думка прокидатися поруч із Тарасом, пити з ним ранкову каву, разом копатися в городі, переважувала всі сумніви.
Наступного дня я подзвонила дочці, розповіла про наше рішення. Вона засміялася: «Мамо, нарешті! Тарас тобі як рідний, годі вам тікати на побачення!» Син також підтримав: «Мамо, тільки не змушуй його косить увесь газон, він же не хлопчина!» Я засміялася, але на душі було тепло – діти за мене раді. А ось Андрій, коли Тарас сказав йому, трохи збентежився: «Тату, а як же квартира?» Тарас відповів: «Сину, це тепер ваш із Соломією дім. А я починаю нове життя». Андрій обійняв батька, і я побачила, як Тарас пишається сином.
Почали готуватися до переїзду. Тарас привіз свої речі – небагато, валізи, інструменти та старенький радиоприймач, який він слухає ввечері. Я звільнила для нього пів шафи, поставила у спальні його улюблений крісло. Але головне – ми разом сміялися, планували, сперечалися, куди повісити його рибальські трофеї. «Оксано, – казав він, – цю щуку я у вітальню повішу!» Я обурювалася: «Тільки через мій труп, Тарасе, вона жахлива!» Та в підсумку знайшли місце в його новому «кабінеті» – маленькій кімнатці, де він буде лагодити вудки.
Іноді ловлю себе на думці: а якщо ми не зживемося? Тарас любить порядок, а я можу залишити чашку на столі. Я обожнюю квіти, а він бурчить, що вони «заважають дихати». Але потім він приносить мені ромашки з ринку, і я розумію – ми впораємось. Ми вже не молоді, у нас свої звички, але є головне – бажання бути разом. Згадую, як він одного разу сказав: «Оксано, я все життя працював, а тепер хочу жити для нас». І я теж цього хочу.
Сусіди вже помітили, що в мене з’явився «господар». Тітка Галина, що живе через паркан, підморгнула: «Оксанко, молодець, не даєш собі сумувати!» Я лише посміхнулася – нехай говорять. Важливо, що ми з Тарасом розпочинаємо новий етап. Андрій із Соломією приходили на вихідні, принесли торт, і ми пили каву на веранді, сміялися, ніІ тепер я розумію – щастя не має віку, воно просто є, коли поруч той, хто робить твій світ теплішим.
