Отак новий етап з Миколою
У мене свій дім — затишний, з садом, де цвітуть яблуні, з верандою, де так добре пити чай літніми вечерами. Мої діти давно виросли, у них свої родини, свої клопоти. Я, Оксана, залишилася сама, але не самотня — вже кілька років поруч зі мною Микола, людина, з якою хочу ділити не тільки вечори, а й все життя. На днях ми вирішили: годі тягнути, час з’їжджатися і починати жити разом. Тим більше, що його син Ярослав якраз привів до їхньої квартири наречену, Мар’яну, і нам усім пора відкривати нову сторінку. Хвилююся, але в душі таке тепло, ніби мені знову тридцять, і життя тільки починається.
Ми з Миколою познайомилися п’ять років тому на танцях для тих, кому «за п’ятдесят». Я тоді прийшла з подругою, більше з цікавості, а він стояв біля стіни, в охайній сорочці, і посміхався, як хлопчина. Заговорили, потанцювали, а потім він запросив мене на каву. З того часу ми не розлучалися. Микола — удівець, виховав сина сам, працював водієм, а тепер на пенсії, але все ще возиться у гаражі або щось лагодить по дому. Він добрий, з почуттям гумору, і з ним я відчуваю себе живою. Але ми ніколи не жили разом — я в своєму будинку, він у своїй квартирі, і нам обом так було зручно. До недавнього часу.
Все змінилося, коли Ярослав, син Миколи, оголосив, що одружується. Йому двадцять сім, він працює програмістом, а його дівчина, Мар’яна, гарненька, але трохи сором’язлива, переїхала до нього в квартиру. Микола розповів мені про це за вечерею, сміючись: «Оксанко, уявляєш, ці голубки тепер у моїй двушці господарюють! Мар’яна вже нові штори повісила!» Я посміхнулася, але в голові блиснула думка: а де ж тепер житиме Микола? Він, ніби прочитавши мої думки, додав: «От думаю, може, нам із тобою вже час під один дах? Мій дім тепер для молодих, а я хочу бути з тобою». Я ледь виделку не воркнула — не від здивування, а від того, як це було правильно.
Довго обговорювали, де жити. Мій дім більший, затишніший, і я його обожнюю — тут кожен кусочок пройнятий спогадами. Микола погодився: «Оксано, твій дім — як казка, я там немов у відпустці». Але я бачила, що він хвилюється — адже переїзд для нього великий крок. Його квартира була його фортецею, місцем, де він вирощував Ярослава, де все знайоме. Я тепер тривожилася: а раптом нам буде тісно удвох? Мої діти, син і дочка, давно живуть окремо, і я звикла до свого ритму. Але думка про те, щоб прокидатися поруч із Миколою, пити з ним ранкову каву, разом копатися в городі, переважувала усі страхи.
Наступного дня я подзвонила доньці, розповіла про наше рішення. Вона засміялася: «Мамо, нарешті! Микола тобі як рідний, живите вже разом, годі бігати на побачення!» Син теж підтримав: «Мамо, тільки не змушуй його косити всю твою траву, він же не хлопець!» Я засміялася, але в душі було тепло — діти за мене раді. А от Ярослав, коли Микола сказав йому, трохи зніяковів: «Тату, а як же квартира?» Микола відповів: «Сину, це тепер ваш із Мар’яною дім. А я починаю нове життя». Ярослав обняв батька, і я бачила, як Микола пишається сином.
Почали готуватися до переїзду. Микола привіз свої речі — не так і багато, пара валіз, інструменти та старий радіоприймач, який він слухає ввечері. Я звільнила для нього пів шафи, поставила в спальні його улюблений крісло. Але найголовніше — ми разом сміялися, планували, сперечалися, куди повісити його рибальські трофеї. «Оксано, — казав він, — цього щуку я на стіну в вітальні повішу!» Я обурювалася: «Тільки через мій труп, Колю, вона ж страшна!» Але зрештою знайшли місце в його новому «кабінеті» — маленькій кімнатці, де він буде лагодити свої вудки.
Інколи ловлю себе на думці: а що, якщо ми не зживемося? Микола любить порядок, а я можу залишити чашку на столі. Я обожнюю квіти, а він бурчить, що вони «заважають дихати». Але потім він приносить мені ромашки з базару, і я розумію — ми впораємось. Ми не молоді, у нас свої звички, але є головне — бажання бути разом. Згадую, як він одного разу сказав: «Оксано, я все життя працював, а тепер хочу жити для нас». І я теж цього хочу.
Сусіди вже помітили, що в мене з’явився «господар». Тітонька Ганна, що живе через тин, підморгнула: «Оксанко, молодець, не даєш собі сумувати!» Я лише посміхнулася — нехай говорять, мені байдуже. Важливо, що ми з Миколою починаємо новий етап. Ярослав і Мар’яна приїжджали до нас на вихідні, привезли торт, і ми пили чай на веранді, сміялися, ніби завжди були однією родиною. Мар’яна шепнула мені: «Оксанко, дякую, що прийняли тата. Він тепер сяє». Сяє? Та я сама свічуся, як ліхтарик!
Інколи дивлюся на свій дім і думаю — він став ще затишдім ще затишнішим з Миколою поруч, і я знаю — це лише початок нашого щастя.
