Вечір у нашій квартирі у Львові був таким самим, як сотні інших: я, Оксана, прибирала після вечері, мій чоловік Богдан дивився телевізор, а наш син Ярослав готувався до іспитів. Але цей вечір змінив усе. Розмова про поїздку до моїх батьків переросла в скандал, який став останньою краплею. Моє життя з Богданом, сповнене його гніву та байдужості, розсипалося, але доля несподівано подарувала мені новий шанс на щастя. Тепер я стою на порозі нового життя, і моє серце б’ється від страху й надії.
Я увійшла у вітальню, нервово скручуючи край фартуха. Богдан, як завжди, лежав на дивані, втупившись у екран.
— Богдане, мама телефонувала, — наважилась я. — Тато захворів, треба їхати до них у село. Допомогти з господарством, із сіном…
Богдан схопився, шпурнувши пульт на підлогу. Його обличчя почервоніло від злості.
— Мені байдуже на сіно твоїх батьків! — заревів він. — За тиждень їдемо до моєї матері, і крапка!
— Я не можу відмовити батькам, — тихо заперечила я. — Піду сама, а потім до твоєї мами.
Він задихнувся від люті, не знайшовши слів. Я мовчки повернулась і пішла у спальню, але всередині все кипіло. Вранці сталося те, що перевернуло моє життя.
У молодості я, наївна та добра, закохалася в Богдана. Ми познайомилися на вечірці в університеті: я вчилася на вчительку, він — на інженера. Його різкий характер тоді здавався мені ознакою сили, а я, закохана, вміла згладжувати його спалахи. Подруги попереджали: «Оксанко, він грубий, усе йому не так, подумай!» Але я не слухала, думаючи, що моє кохання все виправить. Після весілля ми оселилися у Львові, народився Ярослав, і перші роки були майже щасливими. Але з кожним роком Богдан ставав дедалі більш нетерпимим.
Я працювала вчителькою початкових класів, обожнювала своїх учнів, а вони любили свою Оксану Володимирівну. Богдан же, інженер на заводі, постійно скаржився на роботу. «Мене не цінують, Оксано, — казав він. — Я пропоную ідеї, а вони сміються!» Я намагалася його заспокоїти, але він злиться: «І ти туди ж? Сиди зі своїми дітьми в школі, там багато розуму не треба!» Його слова боліли, але я мовчала, щоб не розпалювати сварку.
Потім його звільнили. Він знайшов іншу роботу, але за рік історія повторилася — сварки з колегами, звільнення. Вдома він став нестерпним: кричав на мене, докоряв, що я його не підтримую. Я терпіла заради Ярослава, не хотіла, щоб син ріс без батька. Але кохання давно згасло, і я зрозуміла, що помилилася, прийнявши закоханість за справжнє почуття. Богдан любив тільки себе і не виносив критики.
Наш син виріс, і одного разу, після чергової сварки, він сказав: «Мамо, чому ти його терпиш? Давно час піти». Я здивувалася, що Ярослав все бачить. «Сину, я не хотіла, щоб ти ріс без тата», — відповіла я. Але він заперечив: «Мамо, він несправедливий до тебе, да й мене майже не помічає». Ці слова змусили мене задуматися.
Той роковий вечір почався з мого дзвінка батькам. Дізнавшись, що тато хворий, я вирішила їхати. Богдан вибухнув, його гнів обрушився на мене, як буря. Вранці, поки я збирала речі, він увірвався до кімнати, кричав, ображав. Я плакала, але не відступила. Коли він вийшов, гримнувши дверима, я зібрала сумку, викликала таксі і поїхала до батьків. Мамі я все розповіла, благаючи не казати татові — він і так слабкий.
— Оксанко, це не життя, — сказала мама, обіймаючи мене. — Ти заслуговуєш на краще.
Через два місяці ми з Богданом розлучилися. Він дзвонив, погрожував, але я переїхала до іншого міста. Ярослав залишився у гуртожитку інституту, відмовившись спілкуватися з батьком. Я влаштувалася вчителькою в невелику школу, зняла квартирку і з головою пішла в роботу. Мої учні стали моїм порятунком, їхні посмішки допомагали забути біль.
Перед Новим роком, повертаючись додому зі школи, я помітила чоловіка, який, виходячи з машини, захитався і впав. Я кинулася до нього, поклала на землю, підклала свою сумку під голову і викликала швидку.
— Ви йому хто? Підете до лікарні? — запитав лікар.
— Я просто проходила повз, зі школи, — збентежено відповіла я. — Не знаю його.
— Дайте свій номер, про всяк випадок, — попросив лікар.
Другого січня задзвонив невідомий номер. Я подумала, що це Ярослав, але чоловічий голос сказав:
— Доброго дня, Оксано, з Новим роком! Це Тарас. Ви врятували мені життя, викликавши швидку. Хочу познайомитися, якщо знайдете час відвідати мене в лікарні.
Я здивувалася — майже забула той випадок. Моя доброта часто підштовхувала мене допомагати людям, але цей дзвінок був особливим.
— Гаразд, я зайду, — відповіла я.
Увійшовши до палати, я побачила чоловікаТарас дивився на мене так, ніба бачив сонце після довгої зими, і в цю мить я відчула, що моє життя нарешті починається справді.
