Ну і котись звідси, я тебе ніколи не кохав! крикнув Микола, споглядаючи, як його колишня дружина підходить до дверей з маленьким сином у колисці.
Ось і настала твоя сміливість зізнатися, відповіла жінка, усміхаючись, мов у сні.
Олеся, розслабившись у старій кріслі, тримала в руці пусту пляшку і раптом зрозуміла, який крок треба зробити. Сумніви, що ще мерехтіли в її свідомості, розтанули, немов крижаний пар у теплі. Вона поглянула на Сава, посміхнулася й впевнено рушила до вхідних дверей.
У цьому сні вона ще не знала, куди їхнє дивовижне перепочиння заведе. Життя після виходу з Миколою не було вже казковим: орендна квартира в Києві, нескінченні підробітки, син на руках і відсутність будьякої допомоги. Мати давно спочила, батька Олеся помнила лише з дитинства, і її місце перебування залишалося таємницею.
Якби захотів, то міг би зустрітися зі мною, міркувала вона. Але історія про нього не про нього, а про мене.
Їхнє знайомство почалося на дискотечному майданчику у Львові. Микола гарно одягнений, трохи зарозумілий хлопець, що роздавав компліменти, мов листя осені. Олеся не звернула на це увагу, а тепер зрозуміла, чому.
Микола виріс без батька, його виховували бабуся, мати і тітка, і все крутилося навколо нього, немов сонний планетарій. Коли він одружився з Олею, нічого не змінилося: світ обертався лише для нього, а він радів цьому, немов діти у казковій країні.
Але сімейне щастя розпалося швидко, бо Олеся не захотіла стати ще однією нянькою. Вони жили рік до народження дитини, і ще два після, поки Олеся не збилася з розуму, зібрала речі й не повернулася.
Тепер, двадцять років потому, Сава вже дорослий, отримав вищу освіту, а батько ніколи не шукав спілкування. Олеся виховала сина сама, працювала в офісі у Харкові, отримуючи скромну зарплату в гривнях, і поступово піднімалася до посади керівника відділу.
Одного ранку, коли на вулиці вже падав перший сніг, він скрипів під її черевиками, Олеся крокувала повільно, не поспішала. Зимовий світ навколо розквітав, мов у казці, а її підлегла, молода Зоряна, підбігла до неї.
Наталка, куди так поспішаєш? кликнула Олеся.
Ой, Олеся Анатоліївно, привіт, заперечувала дівчина, стираючи сльози, які розливалися під кутом ока, приховуючи їх недорогим тональним кремом.
Що сталося? спитала Олеся, бачачи себе у молодих очах Зоряни.
Не знаю заплакала вона, і Олеся, згадуючи власний біль, вказала на лавку, покриту снігом.
Подивись, сказала вона. Горобці сидять, змерзлі, і скоро прийде весна, коли вони знову полетять і заспівають.
Так, кивнула Зоряна. І в житті твоєму теж настане тепліший час, треба лише пережити холодне.
Ти сильна, красива, розумна, підтримала Олеся. Ти зможеш змінитися, якщо захочеш.
Вони домовилися: спочатку працювати, а потім розбиратись, як вийти з важкої ситуації. Робочий день пролетів, а ввечері Олеся запросила Зоряну до себе.
Забирай донечку з садка, сказала вона. У мене ви переночуєте, а потім разом підемо до мого дому. Я сьогодні спекла пиріг із полуницею, будемо пити чай.
Зоряна погодилась, і цей вечір став для неї першим спокійним після багатьох бур. Наступного ранку Олеся допомогла їй знайти нову квартиру і переїхати, відкриваючи новий розділ у житті.
Через три місяці Зоряна попросила Олею посидіти з донечкою, бо у неї було судове засідання щодо розлучення. Її колишній чоловік отримав аліменти, і вона нарешті відчула полегшення.
У пятницю на роботі Зоряна підходила до Олеї:
Олеся Анатоліївно, прийдіть у суботу на чай, ми вже ялинку прикрасили.
Добре, прийду, відповіла вона.
Наступного дня, за дорогами, сповненими снігу, вона зайшла в крамничку, купила печиво і шоколадку для маленької Катерини.
Олеся Анатоліївно, ви мені буквально врятували життя, подякувала Зоряна.
Це не я, а ти сама захотіла змін, відповіла Олеся, показуючи фотоальбом, де вони з сином подорожували, а Катерина розглядає знімки, забуваючи про ляльки.
Ви ще не вийшли заміж? запитала Зоряна, трохи соромлячись.
Ні, у мене з чоловіками не склалося, відповіла Олеся. Але я впевнена, ти знайдеш своє справжнє жіноче щастя.
Вони обійнялися, прощаючись, і маленька Катерина вигукнула:
Тітко Олеся, а ви прийдете ще?
Звичайно, коли запросите, відповіла Олеся, обіймаючи дівчинку.
На вулиці розгорілася передноворічна хуртовина. Олеся крокувала між яскраво прикрашеними вітринами, коли позаду почувся голос:
Жінко, зачекайте!
Вона обернулася і побачила незнайомого середнього віку чоловіка.
Чого ви втікаєте? запитав він.
Що ви хотіли? відповіла Олеся.
Ви залишили рукавички, сказав він, простягнувши їх.
Дякую! сказала вона, і чоловік представився як Едуард.
Я Олеся, відповіла вона, і їхні імена звучали, як дивний шепіт у сні.
Едуард запропонував підвезти її, і вони сіли в машину, яку зупинили перед пішохідним переходом. На дорозі стояв високий, схмурений чоловік, що виглядав, наче його обпилювали холодні вогні. Олеся, миттєво злякавшись, побачила в ньому свого колишнього Миколу, який зник у сні, а тепер зникнув і назавжди.
Олеся, куди плануєте святкувати Новий рік? спитав Едуард.
Ще не вирішила, відповіла вона.
Тоді зустрінемось разом у ресторані, запропонував він, обіцяючи веселу ніч.
Олеся усміхнулася, адже в цьому дивному сні вона вже заслужила щастя. Чи зустріне вона кохання напередодні, залишилось лише мріяти.
