Ну, що ви думаєте? Приїхали родичі моєї свекрухи, Тетяни Михайлівни, за два тижні до Великодня, і, судячи з усього, їхати не збираються.
Я, Оксана, вже не знаю, чи сміятися, чи плакати. Ці гості — ще той подаруночок, і, схоже, вони вирішили перетворити наш дім на своє особисте помешкання. А Тетяна Михайлівна замість того, щоб їх обережно приструнити, лише підтакуює і годує пирогами. Я вже мовчу про мого чоловіка, Дмитра, який робить вигляд, ніби це взагалі не його справа. Ось я й вирішила вам розповісти, бо мені самій цікаво, чия витримка скоріше здасться — моя чи їхня.
Почалося з того, що одного ранку я прокинулася від галасу на кухні. Думаю, може, Дмитро вирішив зробити мені сюрприз і готує сніданок? Ха, якби! Заходжу — а там ціла делегація: тітка Галина, її чоловік Василь і їхня дочка Софійка, всі з якогось далекого села, де, як випливає з їхніх оповідей, життя нудніше, ніж у нашій коморі. Вони приїхали «на Великдень», але, мабуть, вирішили, що свято починається за два тижні. Тетяна Михайлівна, сяючи, як писанка, вже метушилася біля плити, варячи їм борщ. «Оксанко, та це ж рідня! — каже вона. — Треба зустріти як слід!» А я дивлюся на ці валізи в коридорі й розумію: це надолго.
Тітка Галина — жінка голосна, як сирена. Відразу ж почала розповідати, як у них у селі все дорого, а в нас тут «столичний рай». І одразу ж взялася оглядати наш дім. «Ой, Оксано, а чому у вас фіранки такі запылені? А це що за плями на килимі?» — питає, а саме лізе в шафу, ніби перевіряє, як я білизну складаю. Я стиснула зуби й мовчала, але всередині вже кипіла. Василь, її чоловік, виявився повною протилежністю — мовчазний, як пень. Цілими днями сидить у вітальні, дивиться телевізор і просить «переключити на риболовлю». А Софійка, їхня двадцятирічна донька, взагалі живе в телефоні, але встигає з’їсти половину наших запасів. Я якось зайшла на кухню, а вона допиває мій улюблений йогурт. «Ой, я думала, це спільне!» — каже. Спільне, звичайно, тільки не для тебе, Софіє!
Тетяна Михайлівна замість того, щоб натякнути родичам, що вже час і честь знати, тільки підливає оливи у вогонь. Вона кожного дня готує, як на весілля: борщ, вареники, деруни, паски. А родичі, зрозуміло, у захваті. «Тетянко, ти ж наша годувальниця!» — зіщипується тітка Галина, а сама просить додачі. Я намагалася поговорити зі свекрухою, мовляв, може, годі їх так пестити? А вона тільки руками розвела: «Оксано, як ти можеш? Це ж родина! Вони до нас раз на сто років приїжджають!» Ну так, і, схоже, збираються залишитися ще на сто.
Дмитро, мій чоловік, у цій ситуації — просто чемпіон з нейтралітету. Я йому кажу: «Діме, поговори з мамою, нехай скаже їм, що пора додому». А він: «Оксанко, ну потерпи, вони ж гості». Гості?! Та в нас уже не дім, а міні-готель! Я навіть у ванну тепер за розкладом ходжу, бо Софійка там годинами робить селфі. А учора тітка Галина запропонувала мені «допомогти з прибиранням» і так почистила мою улюблену пательню, що тепер на ній нічого не смажиться. «Я думала, так краще!» — каже. Краще, звичайно, для смітника.
Найсмішніше, що вони ще й плани будують. Тітка Галина вже заявила, що хоче залишитися до травневих свят, щоб «подивитися, як у нас тут шашлики готують». Василь мріє поїхати з Дмитром на рибалку, а Софійка просить відвезти її до торгового центру, бо в їхньому селі «немає нормального одягу». Я сиджу й думаю: а коли вони взагалі поїдуть? І головне, як мені дожити до того дня без нервів?
Я вже почала вигадувати плани, як їх відправити. Може, сказати, що в нас починається ремонт? Або що ми їдемо у відпустку? Але Тетяна Михайлівна, схоже, тільки рада цьому наваАле поки що я лише глибше вдихаю, наливаю собі чашку кави і чекаю, коли ж ця епопея з роднею нарешті добереться до фіналу.
