То були далекі часи, коли літо над Подільськими просторами наливалося духмяним пилом, а дороги стелилися поміж ріпаком і житом. Суботні зустрічі в тодішньому світі не віщували нічого нового здавалося, все йде по накатаному колу, як водиться в українських родинах.
Сонце висіло просто над Ярмолинцями, і навіть синя тінь від старих груш не рятувала від спеки. Повз поля, де квітували кабачки, мчав сріблястий джип Артема, здіймаючи куряву на звивистій дорозі до села.
Біля високих блакитних воріт уже стояла Ганна Степанівна строга, вишнивоока, у фартуху в дрібну волошку. Її руки вперто склалися на грудях, а погляд пронизував автівку до самісінької душі.
Ото приїхали, панове з міста? її голос живо розрізав густа полуденна тиша. І знов із клунками, а совісті як кіт наплакав!
Артем вийшов із машини, миттєво відчувши, як лляна сорочка прилипла до спини. Його жінка, Настуня, невисока, кучерява, обережно дістала з салону великий термос-пакет із написом «Мясна майстерня». Позаду вигулькнув давній товариш Артема Микола, завжди усміхнений, з пакетом пляшок.
День добрий, пані Ганно! вигукнув Микола, весело. То коли братися до шашликів?
Стривай, де стоїш, козаче! суворо мовила Ганна Степанівна. Мангал під замком. І взагалі хто вам казав, що гостей чекаю?
Артем мовчки виймав багаж: пакети, вугілля, мясо. Він знав цю бурю мами наче перед великою грозою, коли ще тихо, але вже важко дихати.
З машини вийшов і ще один гість Андрій. Дрова, акуратно порубані, він тримав, наче хоругву.
Та ми все зробимо, тьотю Ганно! радо підморгнув Андрій. Поїмо й до роботи.
То у вас це «потім» вічний дефіцит! зітнула мама. Приїдете, як у готель: я вам і за покоївку, і за кухарку. А мені лишаються нерви та сміття серед малини!
Настуня затиснула губи, памятаючи свої минулотижневі нарікання про «незручне ліжко» й «кучу мух».
Артем відчув, як усередині піднімається хвиля щось між образою й соромом. Та вперто поставив сумку долі й зробив крок до матері.
Мамо, то скажи, що сталося? Ми хіба вороги тобі?
І тут вона відпустила з грудей усе за довгі місяці самотності:
Тут у вас дерева, і стіл, і колодязь. А мене, ніби й немає. Ви приїжджаєте до чужого раю: їсте, пєте, смієтесь. А хто лив воду о шостій ранку, хто поливав оті помідори, які ви до пляшки хрумкаєте, навіть не питаєте: «Мамо, як ти?» Я невидимка, ось як.
Усі знітилися. Надворі зависла задуха, важка і гірка.
Ганна Степанівна перевела погляд на Андрія й Миколу.
Слухайте мене уважно, хлопці. Варіанта два: або зараз берете сапи, інструменти та робите з двору дім пофарбувати паркан, полагодити сарай, повиривати бурян! Або пакуйте речі і гайда до своїх міських балконів. Дзвонити з питанням “що треба допомогти” інакше не зявлятися тут!
Чоловіки переглянулись. Андрій перший промовив:
Ви маєте рацію, пані Ганно Я щось ганявся за відпочинком, а все так кособоко і вийшло. Я ж був будівельником, дамо вашому паркану лад.
І я кран полагоджу, підтримав Микола, дістаючи зі свого багажника набір ключів і гайок.
Ганна Степанівна ще якусь мить вдивлялася, наче перевіряла чи щиро. А потім кивнула.
Робота закипіла: Настуня, вдягнувши стару Артемову футболку, полола полуницю й бурян у мальовничій загорожі. Артем із Андрієм шліфували стару деревину, готуючи до фарбування горіховою фарбою. Микола вовтузився біля крана, мовчки сварячись із заржавілими гайками.
Ганна Степанівна поглядала з кухонного вікна: ось, син щось там зосерджено підбиває, невістка руками вимиває грядку полуниці, хлопці виливають два відра поту у двір аж приємно. Її серце відтаювало.
До вечора двір став неначе новий. Забор освіжився, бурян щез, сарай вилизаний. Всі втомлені, але веселі, припали до криниці вмили руки свіжою холодною водою.
Ну що, господарі? обізвалася мати й винесла на ґанок міцну бамбетлю з пиріжками. Ходіть вечеряти! Борщ уже настоюється на столі.
А мясо? пожартував Артем.
Мясо почекає. Борщ із пиріжками це любов, а не просто страва.
І справді, вечірня трапеза була зовсім не схожа на всі ті галасливі столичні застілля. Ганна Степанівна згадувала, як із покійним чоловіком садили тут перші яблуні, мріяли про родинне гніздо.
Діти, ця земля не просто дача. Це наш літопис. Кожне дерево наша память. Не топчіть її. Не потрібні мені дорогі подарунки. Хочу бачити вашу щирість і працю.
Артем доторкнувся до маминої руки. В його очах блистіли сльози.
Прости, мамо. Ми надто захопилися міським успіхом, забули прості речі.
Та що ти, усміхнулася вона, помолодшавши на роки. До речі, паркан тепер кращий, ніж у Катерини з протилежної сторони.
Я непогано памятаю той вечір. Автівка котилась додому вже за опівніч. У багажнику яблука, помідори, банки з вишневим варенням, а не порожні пластикові обгортки.
Артеме, мовила Настуня, коли безлюдна траса потягнулась попереду, сьогодні вперше відчула відпочинок по-справжньому, хоча спина ледве рухається.
Бо ми не просто відпочивали, а зібрали шматочки дому, який ледь не розвалили байдужістю.
Після того все змінилося. Артем, як тільки приїжджав, питав: «Мамо, що лагодимо цього разу?». Микола й Андрій щоразу питали про фарбу, граблі чи ремонт даху. Їхні візити стали не забавою, а дotиком до коренів предків.
Дача перестала бути просто шашличною перетворилася на місце, куди вертаєш із радістю, а не з обовязку.
Ганна Степанівна стояла на воротах уже з усмішкою, а не зі зморшками тривоги. Знала їдуть рідні, ті, хто цінує кожну гілку й кожний огірочок у її світі.
Бо батьківська хата не сервіс. Це храм нашого минулого й майбутнього, що потребує пошани й рук, а не гаманця.
Памятайте один день із сапою поряд із батьками вартий сто разів більше, ніж найдорожчий ресторан у місті.
Шануйте своїх, поки вони з вами як колись учила кожна українська мати.
