Ну що, господарю, рушаймо до нового дому. Житимеш у мене, правда, у однокімнатній, але як-небудь помістимося.
Боже, мені вже тридцять вісім. Самостійна, нікому зла не бажала, не ображала. Все, що маю заробила сама: і квартиру, і хатину під Києвом.
Не нарікаю, батьки допомагали, як могли. Я в них пята, наймолодша. Є дві подруги ще зі школи, але бачимося рідко вони заміжні.
Не люблю, коли їхні чоловіки пяні починають жартувати про те, щоб «розважити мою самотність». Одній такому вже вклеїла ляпаса, другий сам зрозумів після мого погляду.
Замовкла, Марія глянула у вікно. За склом життя: у когось радість, у когось горе, як у неї.
Ніколи ні про що не благала, прошепотіла вона, звертаючись до ікони. А тепер прошу: пошли мені когось. Хоч звірятко, хоч сироту. Боюся, Господи, самотності.
Люди думають, що я замкнута, а я просто не знаю, що казати. Боюся, щоб не сміялися. Батько завжди наказував: «Дивися, як виглядаєш, щоб нам сорому не було». Отак і живу. Допоможи мені. Амінь.
Ранок. Неділя. Весна. У будинку навпроти лише кілька вікон світяться. Вона вперше щиро помолилася, і коли відійшла від ікони, на щоках залишилися дві сльозні доріжки.
Витерла їх, підхопила важкі сумки з продуктами, фарбою та іншою дрібнею і на вихід.
Її віддушина дача. Там вона не самотня: і працює, і з сусідками через паркан перекинеться словом.
Сумки відтягують руки, але до зупинки недалеко. Годину стоїть одна. Два автобуси проїхали повні не зупинились. Якщо й третій так само повернуся додому.
Та ось диво: третій гальмує, викидає пяного пасажира і приймає її.
Тісно, душно, запахи тіла й алкоголю. Вона ледь не знепритомніла.
Через сорок хвилин на своїй дачі. До третьої дня спина мов копчений ошийок, ноги ватяні.
Прилягла перед телевізором і провалилася в сон.
Прокинулась серед ночі. Виключила телевізор, завела будильник, знову лягла. Але сон не йшов. Встала, зварила собі обід на завтра.
Через два дні знову на дачу. Увійшовши в будиночок, аж здригнулася: чайник ще теплий, на столі чашка з цукром і чайним пакетиком.
«Хто?!» вискочила надвір. І побачила: паркан пофарбований.
Не вірила очам. Торкнулася фарба ще не висохла.
Бабусю Катю! кликнула вона через паркан.
Хто там? О, Наталко! Що так рано?
Ви не бачили, хто мені паркан фарбував?
Та не ти? Ні, нікого не було… А чайник?
Гарячий.
Бабуся хитро прижмурилася:
Ой, Наталко, може, домовик?
Подзвонила матері. Та лише здивувалась:
Хтось допоміг і добре!
Ніхто з сусідів нічого не бачив.
За два дні нічого не трапилося. Вона залишила на столі хліб, консерви й записку: «Дякую».
Наступні вихідні летіла на дачу, немов на крилах. І о диво! Полиці прибиті, підлога вимита.
Згодом стало ще цікавіше: грядки прополоті, ягоди зібрані, квіти у вазі. Навіть старі капці полатані.
Вона навіть почала лишати їжу. А поверталась находила приготовані страви.
Дякую, господарю! говорила вона пустій хаті.
До кінця літа вже наказувала:
Прибери там, зроби це. А на зиму я тебе заберу до себе!
Сусідки сміялися:
От тобі й домовик!
Осінь. Урожай зібраний. В останній день вона сіла на ґанок, поставила перед собою старий черевик і сказала:
Ну, господарю, поїхали додому.
Раптом почувся голос:
Вибач, що налякав.
Вона аж підскочила. Перед нею стояв чоловік у поношеному, але чистому одязі. Волосся до плечей, босі ноги.
Ти обіцяла мене забрати, сказав він.
Вона заплакала.
Стій! раптом гримнула. Ти голодний?
Трохи. Ти сьогодні весь день тут я не встиг поїсти.
Почекай, вдома пельмені є.
Вона побігла до сусідів по взуття для нього. Не вірила, що це взагалі реально.
Роки минули.
Тепер вони з чоловіком Володимиром гуляють парком, тримаючись за руки. Він розповідає:
Був інженером. Після розпаду заводу залишився без роботи. Дружина, яка відкрила бізнес, вигнала мене.
Спочатку ночував у друзів, потім на дачах. Одного разу побачив тебе з сумками. Пожалів.
Ховався на горищі, допомагав.
А потім зрозумів: хочу, щоб ти мене знайшла.
Вони сміються. І коли їхній син одружуватиметься розповімуть йому цю історію.
