Ну що, Барбариско, ходімо вже… буркнув Валерій, поправляючи саморобний повідець із давно пожовклої мотузки.
Він застебнув куртку до підборіддя, згорбив плечі. Лютий цього року в Житомирі був наче злий: сніг із дощем, пронизливий вітер метав крижані струмені між будинками.
Барбарис рудий безпородний пес із тьмяною шерстю та сліпим лівим оком зявився в його житті рік тому. Тоді Валерій повертався після нічної зміни з автозаводу: у дворі біля смітників, у ліхтарному світлі, побачив напівмертвого пса. Того били, голодом морили, а ліве око лишилося білим, ніби польовий айсберг.
З цього думок вибив різкий голос. Валерій одразу дізнався це Серьога Шрам, місцевий “смотрящий” років двадцяти пяти, завжди при своїй шайці трьох нахабних місцевих.
Прогулюєшся, діду? хмикнув Шрам. А ти, бува, не забув податок сплатити за цього чудика?
Один із хлопців кинув гнилого камінця. Влучив Бабарису в бік. Пес притулився до ноги господаря, тихо скавчав.
Відчепіться, стиха, але жорстко, кинув Валерій.
Ого, слухайте, дідуган Кулібін щось буркотить! підійшов ближче Шрам. Не забувай, це мій район. Без мого дозволу тут і собакам не гульнути.
Валерій відчув, як у животі стискається холодний клубок. В армії його вчили діяти швидко й чітко. Але те вже минуло три десятиліття. А тепер він просто стомлений пенсіонер, що уникає зайвого клопоту.
Пішли, Барбариско, Валерій розвернувся додому.
Та правильно, тікай! гукнув Шрам. А ще раз побачу цього покидька, ноги не донесе.
Всю ніч Валерій не міг заснути: сцена крутилась у памяті, як заїжджена пісня.
Наступного дня мокрий сніг перетворив вулиці району у кашу. Валерій довго вагався, чи йти гуляти, але Барбарис рішуче сидів у дверях і дивився, як воїн на посту.
Ну гаразд, тільки швидко, буркнув Валерій.
Вони йшли знайомими дворами, обходячи місця, де тусила банда. Нікого не видно. Всі по закутках від негоди.
Валерій уже видихнув, коли Барбарис різко зупинився біля покинутої котельні. Пес підняв єдине вухо, сторожко принюхувався.
Що там таке? прошепотів Валерій, схилившись до собаки.
Раптом із-за стіни пролунало чи то плач, чи стогін.
Ей! Тут хтось є? крикнув Валерій.
Відповідь лише завивання вітру та гавкіт Барбариса, який самовіддано рвався вперед.
Що ти відчув? Валерій впав на одне коліно.
Допоможіть… почувся хриплий дитячий голос із руїн.
Серце стиснулося оболонкою страху. Валерій одчепив повідець і поповз за собакою.
У сирому напівтемному приміщенні лежав хлопчина років дванадцяти, закривавлений, губа розірвана, в одязі цілі діри.
Боже мій… Валерій впав поруч. Що трапилось?
Дядю Валерію?.. Ви?.. хлопець підняв побите обличчя. Валерій придивився: це ж Андрій Боженко син сусідки з їхнього підїзду, хлопчик тихий і соромязливий.
Андрійчику, що сталося?
Серьожа… та його компанія… Просили в мами гривні, а я сказав, що розповім дільничному… вони мене впіймали…
Скільки ти тут лежиш?
З самого ранку. Дуже холодно…
Валерій миттю скинув куртку, вкрив хлопця, Барбарис притулився з другого боку, lending своє тепло.
Можеш встати?
Нога… болить… здається, зламана.
Валерій обережно намацав. Перелом. Боже…
Телефон з собою?
Забрали…
Валерій витяг стару “Нокію”, швидко набрав 103. “Будемо за півгодини”, відповіли у слухавці.
Потерпи, хлопче. Скоро лікарі.
А якщо Серьога дізнається, що я живий? у голосі вчувся розпач. Він казав, що добє.
Не добє, твердо відповів Валерій. Я обіцяю.
Андрій невпевнено підвів погляд:
Але ж учора ви самі втікали…
Учора це одне. А сьогодні ти не сам.
Пояснювати і не було потреби що дав клятву тридцять років тому захищати малих? Що на Сході вчився, як справжній чоловік не кидає дитину в біді?
“Швидка” приїхала швидко, забрала хлопця до лікарні.
Увечері в двері постукала Андрієва мама Світлана Петрівна, з очима, повними сліз:
Валерію Івановичу, лікарі сказали, ще б годинку і все…
Не я врятував, а Барбарис, Валерій почухав песика за вухом.
А якщо вони повернуться? Світлана озиралась у тривозі. Дільничний каже доказів нема, одне свідчення…
Все буде добре, Валерій не був певен, але сказав.
Всю ніч не міг заснути. Як вберегти сина Світлани? Та скількох дітей ще калічить ця шайка у спальному районі міста?
Зранку піднявся і твердо вдягнув свою парадну військову форму. Відполірував нагороди. Вдивився у дзеркало уже не хлопець, та військова стать залишилась.
Барбариско, ходімо, до нас діло!
Гоп-компанія, як завжди, сиділа біля “Тетяни” найближчого магазину. При появі Валерія хлопці заіржали.
Дивіться, дідок на парад зібрався! зареготав один.
Серьога піднявся:
Шо, ветеран, мода “перестройка”, йди собі додому.
Моє місце тут. Валерій підійшов ближче. Я служив Україні. І буду захищати свої.
Які твої, смішний ти… загиготав Серьога.
Андрій Боженко знайомий?
Посмішка у Серьоги зникла.
І шо?
Це останній хлопчик, якого ти побив.
Це погроза?
Це попередження.
Серьога блиснув ножом.
Я зараз тебе навчу життя, діду!
Валерій не здригнувся. Армія загартувала його серце.
Тут тепер закон.
Який закон? занес ножа. Хто призначив?
Призначила совість.
І тут сталося неочікуване.
Барбарис, що тільки сидів поряд, піднявся, шерсть стала дибки. З горла вилетів страшний рик.
Що там твоя шавка?
Мій пес шукач мін у Афганістані. збрехав Валерій переконливо. Двадцять бандитів знайшов і жодного не пропустив. Думаєш, із наркоманом не впорається?
Це була неправда але пси та діти вірили.
Серьога відступив.
Слухайте сюди, спокійно продовжив Валерій. Віднині жодної дитини не скривдите. Я кожного дня обходитиму двори. А мій Барбарис буде нюхати шкідників. Він знайде кожного.
Серьога спробував зарозуміло кинутись:
Не лякай, дзвонити буду…
Дзвони куди хочеш, сухо відповів Валерій. Я теж маю знайомих. У вязниці та на волі.
Запамятай, мене Валерій Афганець кличуть, закінчив, розвернувшись. Дітей більше не чіпай.
Пішов повз них, Барбарис гордо походжав поряд.
Минуло три дні банди не було видно.
Тепер Валерій справді щодня оглядав двори. Андрій виписався з лікарні через тиждень ще накульгував, але тримався гордо. З того ж вечора прийшов до Валерія.
Можна я допомагатиму у вашому патрулюванні? несміливо промовив хлопець.
Із мамою порадься, посміхнувся Валерій.
Світлана Петрівна навіть зраділа. “Вам довіряю, Валерію Івановичу.”
Тож щовечора люди бачили незвичну трійцю: літній чоловік у формі з орденами, хлопчина і стара руденька псина.
Барбарис став улюбленцем двору. Дітлахи гладили пса навіть попри його суворий вигляд. Але в цьому бездомному був якийсь особливий спокій.
Валерій розповідав дітям про справжню дружбу, армійське братство. Всі слухали, затамувавши подих.
Одного разу, вечоріюч, Андрій спитав:
Дядю Валерію, а ви коли-небудь боялись?
Боявся. І зараз інколи лякаюсь, чесно сказав Валерій.
Чого?
Що не встигну. Не вистачить сил захистити всіх, хто цього потребує.
Андрій притис до себе Барбариса:
А я виросту й допомагатиму вам. І в мене буде такий же пес справжній, вірний.
Обовязково буде, усміхнувся Валерій.
Барбарис махав хвостом, виблискуючи єдиним оком, гордий і спокійний.
Відтоді його знали всі. Казали: “Це собака Валерія Афганця. Усіх знає, героїв від негідників розрізнить.”
І Барбарис знав він уже не просто безпритульний. Він тепер захисник.
