“Ну що, свідоцтво про шлюб таки міцніше за спільне життя?” кепкували будівельники, коли Надія звільнялася.
“Не піду на зустріч через тридцять років після інституту. Потім депресія накриє. Хай ідуть ті, хто щороку збирається вони не помічають, як змінилися,” відрізала вона подрузі по телефону.
“А що з тобою не так? Ми ж бачилися пять років тому нічого, нормально виглядала. Чи сильно поправилася?” здивувалася Маргарита.
“Та годі вже, Рито, просто не хочу!”
Надя вже збиралася класти трубку, сподіваючись, що подруга відстане. Але цього разу та вчепилася міцно:
“Надю, нас і так уже мало залишилося.”
“Що, хтось помер?” Надя мимоволі зблідла. Вона не вважала себе старою, але й не настільки молодою, щоб однолітки починали відходити.
“Та ні, просто дехто виїхав з країни. А помер у нас Андрій Кущ ще двадцять пять років тому молодим. Я ж тобі казала.”
“То не викручуйся! Збирається весь потік чотири групи, а насправді лише тридцять людей. Ти ж сина нарешті одружила? Відірвися трохи!”
Маргарита ще щось говорила, а Надя згадала Андрія. У нього завжди були темні кола під очима, і хлопці вважали його слабаком.
А виявилося слабке серце. Він добре вчився, мріяв звести міст у рідному містечку, але не встиг. А що встигла вона?
Закрутила роман з Ігорем, бригадиром будівельників, куди пішла працювати після інституту. Він жив на вахтах, а потім їхав додому.
Зустрічалися роками. Ігор називав її дружиною, говорив, що цивільний шлюб справжнє кохання. Що люди живуть не через папір, а через почуття
А коли Надя завагітніла, Ігор раптом зник. Виявилося у нього троє дітей і хвора дружина. Він звільнився, навіть не попрощавшись.
Надя не стала вимагати від чоловіка з трьома дітьми нічого. Пішла з роботи, поки не почали питати. Лише один із будівельників кепкував:
“Ну що, свідоцтво про шлюб таки міцніше?”
Але їй було все одно. Влаштувалася в продуктовий магазин біля дому знайома з підїзду допомогла. Домовилися, що навіть після пологів буде працювати два дні на тиждень.
Мати погодилася сидіти з Дмитром, але постійно докоряла:
“Сама мене такою виховувала!” вибухнула якось Надя.
“Сподівалася, хоч ти будеш розумнішою! Навчання на денному витягувала, а ти, Надю, недолуга!”
“Яке коріння таке й насіння. Що хотіла?” вимовила Надя і одразу пожалувала слова.
Потім вони плакали в обіймах, але що змінишо?
Тому, коли через п’ять років Рита запросила на зустріч, Надя не пішла. Вони там будуть хвалитися сімями, роботою, фотками, а вона миє підлоги у трьох місцях. Про що їй з ними говорити?
Та й про що їм з нею?
Дмитро став її єдиною радістю.
Мати, коли онук пішов у садок, вирішила, що виконала обовязок, і поїхала до селища.
А Наді несподівано пощастило: її взяли за фахом на півставки. Потім на повну.
Колись до неї залицявся чоловік з роботи, але вона відразу відрізала: “Мені чужий дядько у домі не потрібен”.
Та почувала себе неповноцінною. Одягалася просто, волосся не фарбувала. Після сорока зявилася сивина.
Вважала, що не має права на щастя. Адже колись забрала батька в трьох дітей.
Дмитро виріс вдячним. Літом їздив у село до бабусі, копав грядки, колов дрова.
“Щастя, що в тебе такий син!” тепер хвалила мати.
Але які їй кафе та зустрічі?
Думки пронес
