Колись давно трапилася ця історія з моїм добрим знайомим, з яким ми разом вчилися у Львові. Його звуть Олесь, йому ледве минуло двадцять два, і мешкав він у батьківській трикімнатній квартирі в одному з житлових районів Києва. Звичайна, здавалося б, ситуація: під одним дахом — батьки, він і старший брат із родиною, що недавно прибавила дитину.
Брат Олеся, Тарас, заробляв небагато, щоб зняти окреме житло, тому з дружиною Марійкою та немовлям вони жили разом із батьками та молодшим братом. У кожного своя кімната, кухня й санвузол — спільні. Тісно бувало, але досі всі жили мирно. Олесь не нарікав — тримав дистанцію, навчався, підробляв і, як то кажуть, нікому не заважав.
Та одного дня Марійка підійшла до нього з «важливою» пропозицією:
— Олесю, ну в нас же мала дитина… давай поміняємось кімнатами? У тебе ж вікна на сонце, світло таке гарне! А в нас постійно напівтемрява, і здається, навіть сирість є… Для дитини це зовсім не добре…
Олесь трохи здивувався. Він-то знав, що про сирість — чиста брехня, раніше ніхто не скаржився. До того ж його кімната хоч і менша на пару метрів, зате зручніша: квадратна, тепла, затишна. А в кімнаті брата — балкон, довгі стіни та постійний протяг. І не варто забувати, що саме через той балкон мати сушить білизну, батько складає інструменти, а Тарас виходить курити.
Марійка продовжувала наполягати:
— Та в нас кімната більша! Якщо тобі холодно, то ти ж хлопець — візьми й замінь ущільнення. Не корті!
Олесь кипів усередині. Відбирати його простір, прикриваючись дитиною… Тарас мовчав, мов та вода у калюжі. Жодного разу не обмовився, що хоче переїхати. Лише Марійка ходила по колу, умовляла, переконувала, що це правильно, що він зобов’язаний…
Олесь відмовив. Ввічливо, але рішуче. Він не хотів жити в прохідній кімнаті з балконом, куди кожні півгодини будуть лізти за шкарпетками, пелюшками чи цигарками. Він не хотів втрачати право запросити додому дівчину, не боячись, що хтось почне шаруджити за порошком у найнепідходящий момент.
— Кімната батьків — їхня свята земля. Кімната брата — для його родини. А моя — єдине, що в мене є, — сказав він Марійці. — Вибачте, але мінятись я не збираюся.
Після тієї розмови у домі запахло сваркою. Марійка перестала вітатися, мовчки проходила повз, косилася, наче він щось жахливе зробив. Тарас же поводився так, немов проблеми взагалі не існує. Батьки в конфлікт не втручалися, намагалися бути осторонь.
Олесь це все бачив, але не звертав уваги. Він розумів, що у Марійки зручна тактика — тиснути через «доброту», «турботу» й «потреби дитини». Але в цих маніпуляціях не було місця його інтересам.
— Я не проти допомогти, — казав він мені. — Але чому це має бути за рахунок мого спокою? Чому саме я маю поступатись, а не вони самі вирішувати свої проблеми?
Він мав рацію. Кожен має право на власні межі. Навіть якщто ти живеш у батьківському домі. Навіть якщто тобі лише двадцять два. Навіть якщто в когось з’явилась дитина.
Марійка образилась. Авжеж. Їй не вдалося переламати ситуацію на свій лад. Але Олесь упевнений — це не його провина. І він не збирається почуватися винним за те, що не поступився єдиним своїм кутом.
Бувають моменти, коли треба просто сказати тверде «ні».
