О 7:15 ранку я почув, як зашкався закритий чемодан. Сонний, я вийшов із спальні, думаючи, що моя дружина готується до ділової поїздки. Замість цього я побачив її у переддвері в куртці, з валізою в руці. Вираз обличчя був напружений, ніби вона репетувала те, що саме збиралася сказати.
Я йду крикнула вона, навіть не подивившись на мене. До Марічки.
Я застиг на місці. На кілька секунд не зрозумів, про кого вона говорить.
А потім образ різко став чітким, як фотографія в альбомі: Марічка, колега з її офісу, з якою ми колись сиділи за одним столом на корпоративі, якій я колись допомагала після розлучення, якій позичала книги. Марічка, якій я довіряла.
Все почалося кілька місяців тому, хоча тоді я не помічав жодних ознак. Дружина поверталася пізно, виправдовуючись «заповненою роботою». У вихідні раптом з’являлися «зустрічі з клієнтами».
Часом я чув, як вона ховала телефон у кишеню, коли я заходив до кімнати. Я розумів це як перебільшення адже ми були разом майже три десятиліття, і я знав її, як власну кишеню.
Найгірше настало, коли я усвідомив, що вона була поруч весь цей час. Вона була на наших ювілеях, бачила, як ми купували новий стіл для їдальні, сміялися з сином під недільний обід. Вона знала, ким я є для неї, а все ж
Перші тижні після її відходу були наче кошмар наяву. Люди дзвонили, питали, чи це правда. Я відчував сором, ніби зрада моя провина. Найгірші були ночі прокидався з відчуттям, що вона незабаром зайде до спальні, ляжеться поруч, наче нічого не сталося. Але навпаки лише тиша.
Одного дня зайшов до магазину і побачив їх удвох. Не ховалися. Вона була в пальто, яке я колись хвалив, а він тримав її за руку так, як колись тримав мене. Тоді я зрозумів, що це кінець мого приниження я побачив усе, що мусив побачити.
Поступово я повертав собі себе. Спочатку маленькими кроками змінив зачіску. Потім більшими поїхав на вихідні до Одеси сам. Дивлячись на хвилі, зрозумів, що, хоча втратив дружину, здобув те, чого не мав роками свободу вирішувати лише про себе.
Зустріч з Марічкою прийшла несподівано. Минуло майже три місяці. Я зайшов у кав’ярню, а вона сиділа за столиком у кутку. Поглянули одна на одну, і на мить запанувала тиша. Не знала, чого вона очікує що я підбігну, зроблю сцену? Замість цього я підійшов, дивлячись їй прямо в очі.
Знаєш, що найгірше? сказав спокійно. Не те, що ти її відібрала. А те, що ти довгі роки була в моєму домі, дивилася мені в обличчя, плануючи це в голові.
Вона не відповіла. Відвела погляд. І я пішов, відчуваючи, що саме я цього разу йду. Не від дружини, бо вона давно вже пішла. Від усього, що мене тримало від сорому, від відчуття поразки, від ілюзій.
Сьогодні я розумію, що 27 років не пройшли даремно вони дали мені силу, якої раніше не цінував. Вони навчили, що зрада не завершує життя. Вона лише закриває один його розділ. Тепер я знаю, що найвища помста не ненависть, а щастя. І я лише починаю писати його заново, з гривнею в кишені та новим поглядом на майбутнє.
