О 7:15 ранку я почула скрип закритого скриняка. Сонна, я вицілувалася з спальні, у думках переконана, що мій чоловік збирається у поїздку по роботі. Але замість того я побачила його в передпокої в куртці, з валізою в руці. Обличчя було напружене, ніби він вже тижнями репетирував перед дзеркалом, що саме скажуть.
Я йду крикнув він, не глянувши на мене. До Олюти.
Я застигла. Декілька секунд не могла зрозуміти, про кого йдеться.
А потім образ став різким, мов фотографія в альбомі: Олюта, колега з його офісу, з якою ми ділили один стіл під час кількох барбекю, яку я колись втішала після розлучення, якій позичала книги. Олюта, якій я довіряла.
Все почалося кілька місяців тому, хоча тоді я не помічала жодних ознак. Чоловік повертався пізно, виправдовуючись «завалений проектами». У вихідні раптом зявлялися «зустрічі з клієнтами».
Іноді я чула, як він ховав телефон у кишеню, коли я входила до кімнати. Я вмовляла себе, що перебільшую адже ми були разом майже три десятиліття, і я знала його, як власну кишеню.
Найгірше настало, коли я зрозуміла, що вона була поруч весь цей час. Вона була на наших ювілеях, бачила, як ми купували новий обідній стіл, як сміялися з сином за недільним обідом. Вона знала, ким я була для нього, і все ж
Перші тижні після його відходу були, неначе кошмар у стані пробудження. Люди дзвонили, питали, чи це правда. Я відчувала сором, ніби зрада моя вина. Найстрашніші ночі прокидалася з відчуттям, що він незабаром зайде в спальню, ляжеться поруч, ніби нічого не сталося. Але панувала глухота.
Одного дня зайшла в крамницю і побачила їх разом. Вони не ховалися. Вона в плащі, який я колись хвалила, а він тримав її за руку так, як колись тримав мене. Я подумала, що це кінець мого принижень нарешті побачила все, що треба було побачити.
Почала поступово повертати собі себе. Спочатку маленькі кроки змінила зачіску. Потім більші вирушила на вихідні на Чорне море одна. Дивлячись на хвилі, зрозуміла, що, хоч втратила чоловіка, здобула те, чого не мала роками свободу самостійно вирішувати.
Зустріч з Олютою прийшла несподівано. Минуло майже три місяці. Я зайшла в кавярню, а вона сиділа за столиком у куті. Ми подивилися одна на одну, і на мить запанувала тиша. Я не знала, чого вона очікувала чи підбігти, чи зробити сцену? Замість цього я підвелася, поглянувши їй прямо в очі.
Знаєш, що найгірше? спокійно сказала я. Не те, що ти його відірвала. А те, що роками була в моєму будинку, дивилася мені в обличчя, плануючи це в голові.
Вона не відповіла. Відвернула погляд. А я вийшла, відчуваючи, що саме я цього разу відходжу. Не від чоловіка він давно вже пішов. Від усього, що мене тримало від сорому, від відчуття програшу, від ілюзій.
Сьогодні я знаю, що 27 років не пройшли даремно вони дали мені силу, якої раніше не цінувала. Вони навчили, що зрада не завершує життя. Вона закриває лише одну його главу. Тепер я розумію, що найвища помста не ненависть, а щастя, і я лише починаю писати його заново, у гривнях мрій, під крилами козацької ночі.
