Колись давно, у часи, коли вулиці Києва ще пахли димом з дровяних печей, я згадую, як моя стара мати, Ганна Петрівна, стояла перед маленьким кіоском з бургером, тримаючи в руках стару, зношену торбинку, якою вона ходила весь день по місту.
Вона приїхала до столиці лише до лікарні, а не за задоволенням. Втомлена, голодна, з думками про хворого чоловіка, вона зупинилася перед крихітною палаткою, де пахло свіжим мясом на грилі. Пять гривень у долоні, спрагла душа і горе сорому: просити щось для себе, коли все життя ти віддаєш іншим, не було простим.
Голос її був теплим, проте схованим у соромі, ніби вона просила вибачення за те, що дозволила собі бажання. Під підборіддям виднілося старе шароварське підвязання, а важкий старий плащ тягнувся на плечах. Вік уже минув ті роки, коли люди ще мріяли про смаколики, та аромат смаженого мяса і підсмаженої булки повернув у неї давно забуті спогади.
Увесь день вона провела в лікарні, сидячи на пластиковому стільці поруч із ліжком чоловіка, слухаючи шипіння апаратів і спостерігаючи за краплями крани. Вона вже не памятала, коли востаннє по-справжньому ситно поїла. Між аналізами, черговими візитами і турботами, голод став лише тінню, аж доки ввечері не вийшла з лікарняного двору, і холод, як крижаний подих, пройшов крізь кістки.
Світлі вогники з кіоску з бургером кликали її, ніби згадка про дитинство. Мясо шкварчало на сковорідці, соус лився на свіжий салат, а булочка була золотистою і пухкою. Для неї це виглядало, ніби зі старого кінематографічного кадру.
Вона простягла руку до кишені товстого плаття, вийняла зморщену банкноту в пять гривень, що виглядала, наче листок молитовної книжки. Тоненькі пальці, що довгі роки працювали в полі та під косою, простягли гроші.
Тільки це маю, мамо Якщо зможеш приготувати маленький сендвіч, хай вдасться Щоб і чоловікові трохи полегшити гіркоту, прошепотіла вона.
Хлопець із кіоску, Василь, зупинився. Гомін міста на мить стих, і його погляд упав на дрожачу руку та зморшену банкноту, яку сказали більше, ніж тисячу слів.
У тій миті його думка полетіла до бабусі, що його виховувала, до якої він з дитинства підходив з борщем і бринзою, коли вона розрізала шматочок мяса і кладала його на його тарілку, вигукуючи: Ти молодий, потрібна тобі сила.
Вона ніколи не купувала собі нічого, а завжди готувала щось для сина. Василь глибоко вдихнув, повернув гроші назад у стареньку руку, і легенько стиснув її пальці.
Бабусю, ці гроші залиште собі. Цей бургер наш подарунок. Навіть два, один для вас і один для вашого чоловіка.
Стара жінка моргнула очима, наче боролася, щоб сльози не впали.
Не можу, мій сину Я не схвальна, щоб просити даремно Дайте мені гроші в цьому мясі, мовила вона.
Василь усміхнувся лагідно:
Ти знаєш, що навчила мене бабуся? Що коли Бог дарує дві руки, одна для праці, а інша для допомоги. Дозвольте сьогодні я стану вашим онуком з міста.
Він почав готувати бургер з особливою увагою. Поставив найкращу булку, вибрав найчистіший шматок мяса, додав свіже листя та полив все соусом, ніби готував для рідного дому. Після цього приготував ще один у той самий спосіб і передав їх, наче дві скарби.
Ганна Петрівна спостерігала за його руками, не вірячи власним очам.
Хай Бог дає тобі довгі роки, хлопче Сьогодні ти зняв з мене холод, лікарню і важкість. Не знаю, чи кращі ці бургери, чи твоє серце, прошепотіла вона.
Василь тихо засміявся, і в кутку його очей блищала емоція:
Якби бабуся мене бачила, вона би сказала: Гарно, хлопче, памятаєш, чого я навчила?.
Вона пішла повільно, тримаючи коробочки до грудей, ніби священні дари. Не йшлося лише про їжу. У поспішному місті хтось зупинив її, поглянув і побачив просту, втомлену, але гідну жінку.
Тієї ночі не лише їхні животи наповнилися, а й старі рани рана бути непоміченим серед людей. Справжня їжа була людяність.
Якщо й ти віриш, що світу треба більше доброти, поділіться цим спогадом. Хай ця історія нагадує, що навіть у найважчі дні можна залишитися людиною для старенької, що носить на плечах більше тривог, ніж років.
