«Ой, ні, Дмитре, твоя мати з нами жити не буде» — я поставила чоловікові ультиматум
У невеличкому містечку під Вінницею, де вечірні сутінки приносять спокій, моя родинна ідилія в тридцять років опинилася під загрозою через свекруху. Мене звуть Оксана, я заміжня за Дмитром, і вчора я остаточно заявила йому: якщо його мати поселиться з нами, я подам на розлучення. Я виходила заміж у вишитому вінчальному вбранні, і свекруха знала, що я не з тих, хто мовчатиме. Та її поведінка довела мене до межі, і я більше не можу терпіти.
**Кохання, яке пройшло випробування**
Коли я зустріла Дмитра, мені було двадцять чотири. Він був надійним, з щирою посмішкою, від якої серце билося частіше. Ми одружилися через два роки, і я була впевнена, що разом побудуємо щасливе життя. Свекруха, Ганна Іванівна, на весіллі здавалася доброю: обіймала мене, бажала щасливого шляху, хоча я помітила її хитрий погляд на мою вишиванку. «Оксано, ти смілива», — сказала вона тоді, і я подумала, що це похвала. Але згодом зрозуміла: вона бачила у мене загрозу.
Ми з Дмитром мешкаємо у двокімнатній хаті, яку купили разом. Наш син, Максимко, якому чотири роки, — наше щастя. Я працюю у торгівлі, Дмитро — тесля, і завжди ділили обов’язки навпіл. Але рік тому Ганна Іванівна овдовіла, і її життя поступово стало частиною нашого. Спочатку вона приходила у гості, потім почала лишатися на ніч, а тепер каже, що хоче переїхати до нас назавжди. Її присутність — немов тінь, що затьмарює світ у нашому домі.
**Свекруха, яка руйнує все навколо**
Ганна Іванівна — жінка з характером. Вона не просто радить — вона наказує. «Оксано, ти неправильно годуєш Максимка», «Дмитре, ти занадто м’який із жінкою», «У хаті бруд, яка з тебе господиня?» — її слова ріжуть, як гострим ножем. Я намагалася мовчати, усміхатися, але вона не зупинялася. Вона переставляє мої речі, критикує мої страви, навіть виховує Максимка на свій лад, не зважаючи на мої слова. Я почуваюся чужинкою у власній хаті.
Останньою краплею стало її рішення переїхати. «Я стара, самі тяжело, а ви молоді, подолаєте», — заявила вона минулого тижня. Дмитро мовчав, а я відчула, як у мені закипає гнів. У неї є власна хата в тому ж місті, вона здорова, отримує пенсію, але хоче жити з нами, щоб контролювати кожен наш крок. Я уявляю, як вона щодня командує, як Максимко росте під її впливом, як наш шлюб тріщить через її втручання. Я не можу цього допустити.
**Ультиматум, що змінить усе**
Вчора, коли Максимко заснув, я сіла з Дмитром у світлиці. Руки тремтіли, але я сказала: «Дмитре, твоя мати з нами не житиме. Інакше я подам на розлучення. Вибач зараз, я не жартую». Він дивився на мене, ніби побачив уперше. «Оксано, адже ж вона мати, як я можу її прогнати?» — відповів він. Я нагадала йому, як виходила заміж у вишиванці, як обіцяла бути чесною і сильною. «Не хочу втрачати нашу родину, але не буду жити з твоєю матір’ю», — повторила я.
Дмитро мовчав довго, потім сказав, що подумає. Але я бачила у його очах сумнів. Він кохає мене, але його зв’язок із матір’ю — немов кайдани. Ганна Іванівна вже натякала, що «не таку невістку хотіла», і я знаю: налаштує його проти мене, якщо я не поступлюсь. Але я не поступлюсь. Не хочу, щоб мій син ріс у домі, де його мати — лише тінь свекрухи.
**Страх і надія**
Я боюся. Боюся, що Дмитро вибере матір, а не мене. Боюся, що розлучення залишить мене саму із Максимком у місті, де я буду «та, що кинула чоловіка». Але ще більше боюся втратити себе. Мої подруги кажуть: «Тримайся, Оксано, ти права». Моя мати, дізнавшись, підтримала: «Не маєш терпіти». Але яТа якщо він не зрозуміє, то нехай йде, бо я варта більшого, ніж життя у тіні чужого егоїзму.
