— То це все ти влаштувала, бабусю? — запитала Ярина, дивлячись на портрет.
Після сварки з чоловіком Ярина не спала всю ніч. Відчувала, що щось не так у їхніх стосунках, але коли він прийшов увечері додому і заявив, що кохає іншу, вона виявилася не готовою до такого повороту. Він пішов, а вона довго ридала і жалувала себе.
То хотілося його повернути. Але повернути — означало пробачити зраду. А Ярина не була впевнена, що зможе після всього вірити Олегові.
То хотілося йому помститися, щоб він теж страждав. Та ж любов не зникає вмить, навіть коли тебе зрадили. Тому вона відклала цю думку на потім, а поки почала роздумувати, як жити далі.
Вже перед світанком їй раптом спам’яталося, як кожного літа батьки відвозили її у маленьке містечко на Вінниччині до бабусі, і як вона була там щаслива. Ось би поїхати туди, повернутися в минуле, знову стати маленькою дівчинкою…
Але бабуся померла три роки тому. Ярина не пам’ятала, щоб батьки продавали квартиру. Може, у бабусі були інші родичі, і вони тепер там живуть? Треба запитати в мами. І з цією щасливою думкою вона заснула.
Уві сні їй привидівся парк неподалік від бабусиного дому. Бабуся в кремовому старомодному пальті та солом’яному капелюшку сидить на лавочці й дивиться, як Ярина з якимсь хлопчиком граються з цуценям. «А я знала, що ти приїдеш, чекала», — раптом сказала бабуся й подивилася прямо на Ярину. Не на ту маленьку дівчинку, а саме на неї, дорослу.
Від бабусиного погляду Ярина й прокинулася. Сон був настільки реальним, що вона довго не могла позбутися відчуття її присутності.
Чим більше Ярина згадувала сон, тим ясніше розуміла — це знак. Якщо бабуся сказала, що чекає її, значить, треба їхати.
— Мам, а що з бабусиною квартирою після її смерті? Ви ж не продавали? Хтось із родичів там живе? — запитала вона ввечері.
— Та ні, звісно. Звідки тобі це? У бабусі ж не було нікого, окрім нас. Вона лист залишила — квартиру тобі заповіла.
— То я можу там жити? — зраділа Ярина.
— Не розумію, до чого ти везеш? Хочеш поїхати у глушину? І що ти там робитимеш? Що за дурниця тобі в голову влізла? — почала обурюватися мати.
— Мам, я не можу так жити. Я тобі заважаю, ти мені заважаєш. Мені треба хоч на час змінити обстановку, подумати, розібратися в собі…
Справа в тому, що квартира, де вони жили з чоловіком, була подарунком від його батьків. Залишатися там Ярина не могла, тому переїхала до матері. За два роки вона звикла жити самостійно, без материних порад. А тепер знову слухала, що Олег «одумається, повернеться, його треба пробачити, бо такого чоловіка більше не знайдеш»…
— Та ж квартира стара, ремонт потрібен. Не думаю, що там тобі буде краще, ніж тут. Поїдь на море, якщо хочеться зміни.
Якби не сон, Ярина б так і зробила.
— А ключі від бабусиної квартири у тебе є?
— Ключі? Десь були… — Мати підійшла до шафи й пошукала у ящику. — Ось. Здається, вони. — Вона передала Ярині зв’язку з двох ключів. — Поки батько був живий, він доглядав за квартирою. Я не втручалася. Зовсім про неї забула. Давно треба було продати.
— Я поїду, подивлюся, потім вирішимо. Гаразд? — Ярина стиснула ключі в долоні.
— Ти серйозно? А робота?
— Відпустку візьму. Не відражай, мені треба від’їхати хоча б на час.
Наступного дня Ярина з сумним виглядом і почервонілими очима прийшла до начальниці й подала заяву на відпустку. Та співчуваюче похитала головою, сказала, що «всі чоловіки козли», і підписала.
Ввечері Ярина зібрала речі, а вранці поїхала на вокзал з думкою, що починається новий етап її життя. Через п’ять годин таксі зупинилося біля старої цегляної п’ятиповерхівки. Ярина піднялася на другий поверх і завмерла перед пофарбованою у коричневий колір дверима.
Раптом її огорнули сумніви: адже в минуле не повернутися, бабусі немає, а від себе не втечеш. Але Ярина була втомлена, щоб одразу їхати назад. Вона вставила ключ у замок. На її подив, він легко повернувся.
Двері відчинилися, і її зустріли знайомі з дитинства речі, застояле повітря й тиша. Без бабусі все здавалося чужим. Вона розчинила вікна, оглянула кімнати, а потім переодягнулася й взялася за прибирання: зняла завіси, чхаючи від пилу, вимила підлогу й вікна.
Коли вона впала на диван, сил не лишилося навіть дійти до ванної. Зате не лишилося їх на жалість до себе й тугу за Олегом.
Коли вона нарешті зібралася в душ, різкий дзвінок у двері скрив її нерви.
На порозі стояла круглолика жінка років п’ятдесяти з дрібними світлими кучерями.
— Добрий день. Ви нові мешканці? А я думаю, хто тут шарудЯрина з усмішкою подивилася на портрет бабусі — і в цю мить зрозуміла, що знайшла те, чого так довго шукала: свій справжній дім, любов і спокій.
