Свати на весіллі щоразу повторювали, що наш син переїде до палацу — але їхні обіцянки виявилися брехнею.
У невеличкому містечку біля Чернівців, де степовий вітер несе аромат волі, моє життя у 58 років затьмарене розчаруванням у людях, яких я вважала родиною. Мене звуть Ганна Степанівна, я дружина Миколи Павловича і мати нашого єдиного сина Олега. На заручинах Олегової нареченої, Марічки, її батьки обіцяли золоті гори: «Ваш син у царські хороми переїде, ми допоможемо, чим зможемо». Але їхні слова виявилися порожніми, а їхня допомога — лише приводом для глузувань. Тепер я стою перед вибором: мовчати заради сина чи боротися за правду.
**Син, заради якого ми жили**
Олег — наша гордість. Ми з Миколою вирощували його в селі, у скромній хаті, де кожна копійка була на вазі. Він виріс розумним, працьовитим, закінчив університет і тепер працює інженером у Чернівцях. У 30 років він зустрів Марічку, дівчину з міста, і закохався. Ми раділи за нього, хоча її родина відразу здалася нам іншою — міською, з претензіями. На заручинах її батьки, Борис Григорович і Наталя Дмитрівна, хвалили свою квартиру, зв’язки, можливості. «Олегу пощастило, він до хором переїжджає, не хвилюйтеся, ми підтримаємо», — казали вони, і ми повірили.
Марічка здавалася милою: усміхнена, чемна, з вищою освітою. Ми думали, що вона стане гарною дружиною для нашого сина. Весілля було розкішним, ми з Миколою віддали всі заощадження, навіть позичили грошей, щоб не впасти в бруд обличчям. Свати обіцяли: «Ми теж вкладемося, допомагатимемо молодим». Але після весілля їхня «допомога» перетворилася на кошмар, який зруйнував нашу довіру.
**Брехня, яка відкрилася**
Олег і Марічка переїхали до квартири її батьків — тієї самої, яку свати називали «палацом». Ми думали, що це просторий будинок, де молодим буде добре. Але виявилося, що це стара двокімнатна квартира, де живуть самі свати, їхній син з дружиною і дитиною, а тепер ще й Олег з Марічкою. Шість осіб у тісноті, з однією ванною та кухнею! Олег спить із Марічкою у клопітній кімнатці, а їхні речі звалені в кутку. Який тут палац? Це комуналка, а не житло для молодої родини.
Свати не тільки не допомогли, як обіцяли, а й почали користуватися Олегом. Борис Григорович вимагає, щоб він лагодив їхню машину, возив на дачу, допомагав із ремонтом. Наталя Дмитрівна змушує Марічку та Олега платити за комуналку за всіх, хоча вони ледве зводять кінці з кінцями. «Ви ж у нас мешкаєте, будьте вдячні», — кажуть вони. Олег, наш добрий син, мовчить, щоб не сваритися, але я бачу, як він витрачається.
Найгірше — їхнє ставлення до нас. Коли ми приїжджаємо в гості, свати дивляться на нас зверхньо. «Ви з села, вам не зрозуміти міського життя», — кинула якось Наталя Дмитрівна. Вони сміються з нашого говору, з нашого одягу, навіть з того, що ми привезли домашні соління. Їхній син, Дмитро, відверто кличе нас «селюками». Я терпіла заради Олега, але їхні глузування — як ніж у серце.
**Біль за сина**
Олег змінився. Став мовчазним, виснаженим. Розповідає, що Марічка часто свариться з ним через батьків, але просить не втручатися. «Мамо, я сам розберуся», — каже він, але я бачу, що він тоне. Вони з Марічкою хочуть зняти квартиру, але свати тиснуть: «Куди ви підете? У вас же нічого немає». Ми з Миколою готові допомогти грошима, але наші заощадження пішли на весілля, а пенсія ледве покриває наші потреби. Я почуваюся безсилою, коли бачу, як мого сина використовують.
Я намагалася поговорити з Марічкою. «Твої батьки обіцяли допомогти, а лише ускладнюють вам життя», — сказала я. Вона похитала головою, але відповіла: «Вони такі, я не можу їх змінити». Її безсилля розчарувало мене. Я думала, вона буде поруч із Олегом, а вона дозволяє батькам маніпулювати ними. Микола, мій чоловік, сердиться: «Ганно, треба було не вірити їхнім казкам». Але як ми могли знати, що їхні слова — брехня?
**Що робити?**
Я не знаю, як допомогти синові. Поговорити зі сватами? Але вони не слухають, вважаючи нас гіршими за себе. Переконати Олега піти? Він любить Марічку і не хоче сварки. Чи мовчати, щоб не зруйнувати його родину? Але кожен день, поки він живе в цьому пеклі, моє серце розривається. Мої подруги радять: «Забирай сина додому, хай починають з нуля». Але він дорослий, і я не можу вирішувати за нього.
У 58 років я хочу бачити Олега щасливим, у своїй хаті, з дружиною, яка його підтримує. Але свати своїми обіцянками заманили його в пастку, а їхні глузування принижують усіх нас. Я почуваюся обдуреною, але найбільше боюся за сина. Як захистити його, не втративши? Як змусити сватерів відповісти за їхнюЯ взяла в руки бабин бунчук, що висів у нас на покуті, і вирішила — більше не мовчати.
