Моя мама завжди була жінкою з великим сердцем. Усе своє життя вона присвятила мені та сестрі. Працювала вчителькою у школі, а по вечорах підробляла репетиторством, щоб ми ні в чому не знали потреби. Ми рано залишилися без батька — він пішов, коли мені було лише шість років, а сестрі й того менше. Мама взяла на себе весь тягар, не скаржилась, не плакала — просто тягнула, як могла.
Жили ми в бабусиній квартирі, що дісталася мамі у спадок. Скромно, але затишно. Після школи ми з сестрою вступили до університетів, вийшли заміж, народили дітей. Часто навідувалися до мами, вона радісно возилася з онуками, готувала улюблені страви, сміялася. Нам здавалося, що їй достатньо нашої любові, обіймів, дзвінків. Але виявилося — їй бракувало чогось іншого.
Того року ми з сестрою вирішили влаштувати їй сюрприз на День народження. Сказали, що не приїдемо — мовляв, робота. А самі вже їхали до неї з квітами, тортом і кульками. Коли вона відчинила двері, у її очах була не радість, а збентеження. Мама занервувала, пробурмотіла щось про учня, що прийшов на заняття. Ми переглянулися. А потім увійшли.
За столом сидів чоловік. У трусах. Сигарета в зубах, пиво на столі. І так, це був той самий «учень» — тільки дорослий, лисий і зовсім не школяр. Ми оніміли, але промовчали. Він, побачивши нас, схопився, пробубнів про терміновий виклик на роботу — і вилетів із хати.
А мама, навпаки, розлютилася. Образилася, що ми ввірвалися без попередження. Півроку після цього вона з нами не спілкувалася: не брала трубку, не відповідала на повідомлення. Я сподівалася, що вона відійде. А потім вирішила поїхати сама, щоб поговорити, сказати, що ми не проти її особистого життя.
Двері мені відчинив він — той самий. І з порогу: «Її немає вдома. І взагалі, більше не варто сюди приходити». Я спробувала пояснитися, але він… просто штовхнув мене. Я впала, вдарилася головою. Діагноз — струс. Чоловік, коли дізнався, одразу поїхав до мами. Але замість підтримки почув погрози й звинувачення: мовляв, це я накинулася на її чоловіка, влаштувала скандал. І вона на його боці. На боці того, хто підняв на мене руку.
Ми намагалися знайти цього чоловіка, але він ніби зник. А через кілька тижнів мені написала одна з учениць мами — мовляв, їй терміново потрібні гроші, вона в скруті. Я була у шоці. Мама не відповідала. Я попередила родичів: не переводьте їй ні копійки, з нею все гаразд. Хоча сама тоді й гадки не мала, що насправді.
Минав майже рік. І раптом — дзвінок. Мама. Плаче. Голос тремтить. І розповідає все.
Виявилося, цей її «кавалер» увесь час був у змові зі справжньою коханою. Вони хотіли виманити в неї квартиру. Саме він настраював її проти нас. Мама ледь не переписала житло на нього. Але випадково побачила його листування з тією жінкою. І вигнала. Випхнула, як було. Залишилася одна — спустошена, розбита. Лише тоді згадала про нас.
Ми з чоловіком поїхали до неї того ж дня. Обняли. Заспокоювали. Вона ридала, благала пробачити. Ми пробачили. Адже це ж мама. Слабка, втомлена від самотності жінка, що просто хотіла любові. А отримала зраду.
Тепер вона знову з нами. Ми поруч. Вона знову грається з онуками, пече пироги. І все частіше дивиться у вікно, ніби перевіряє — чи не йде він. А ми молимося, щоб більше ніколи не прийшов.
