Тінь розрахунку
З перших днів знайомства між Соломією та її свекрухою, Катериною Миколаївною, потягнуло морозцем. Ніби невидима стіна виросла між ними, відгороджуючи Соломію від тепла, якого вона так чекала від нової родини. Свекруха дивилася на неї, як на випадкову гостю, що врилася в їх ідеальний світ. У її просторому домі на околиці приморського містечка Одещини все дихало достатком: мармурові підлоги, картини в позолочених рамах, кришталеві люстри. Але за цим блиском ховалася порожнеча — розрахункова, холодна, як вітер з Чорного моря в січні.
Соломія намагалася уникати зустрічей. Її чоловік, Богдан, умовляв налагодити стосунки, запевняючи, що мати просто «не одразу звикає до людей». Але кожний візит ставав випробуванням. Розмови незмінно звалювалися на гроші: скільки коштує ремонт, як вигідніше вкласти статки, хто кому що винний. Для Катерини Миколаївни усе у світі мало ціну, навіть родинні зв’язки. Соломія відчувала себе товаром, який оцінюють, але не приймають.
Минуло кілька років. Одного пізнього вечора задзвонив телефон. Голос свекрухи, зазвичай різкий і впевнений, тремтів: вона тяжко захворіла. Катерина Миколаївна просила Соломію про допомогу. Соломія завмерла, стискаючи телефон. У пам’яті спливали роки байдужості, уколюваті зауваження, погляди, повні зверхності. Їхати чи ні? Серце розривалося між образами і обов’язком. У результаті обов’язок переміг. Вона зібрала сумку і вирушила до будинку на узбережжі.
Соломія застала свекруху у спальні. Катерина Миколаївна лежала, вкрита тонкою ковдрою, її обличчя змарніло, очі потьмяніли. Вона скаржилася на біль, на слабкість, на самоту. Соломія дивилася на неї, намагаючись зрозуміти: чи щира ця слабкість, чи чергова маніпуляція? Але сумніви відступили, коли свекруха раптом схопила її за руку, благаючи не залишати. Соломія викликала лікарів, організувала госпіталізацію, годинами сиділа біля лікарняного ліжка, домовлялася з медсестрами.
Лікування тривало тижнями. Катерина Миколаївна повільно поверталася до життя. Коли її виписали, Соломія допомогла їй повернутися додому, прибирала в будинку, готувала їжу. Вона чекала хоч би слова подяки, якогось знаку, що її зусилля не марні. Але замість цього Катерина Миколаївна, сидячи у своєму шкіряному кріслі, холодно запитала:
— Скільки я тобі винна за все це?
Соломія завмерла, відчуваючи, як усередині щось обривається.
— Як ви можете так говорити? Я допомагала вам, бо… бо це правильно! — її голос тремтів від образи.
— Не будь наївною, — усміхнулася свекруха, але посмішка була пустою, як її слова. — Я завжди плачу за послуги. Це моя вдячність. Гроші — найкращий спосіб показати, що я ціную.
— Ви справді вважаєте, що все можна купити? — Соломія стиснула кулаки. — Якби ви були справжньою матір’ю, Богдан сам би про вас подбав. Вам не довелося б благати мене потай від нього.
Катерина Миколаївна нахмурилася. Її губи здригнулися, але вона мовчала. В очах блиснуло щось — чи то образа, чи то здивування. «Чому вона так ненавидить мене? — подумала свекруха. — Адже я просто живу за своїми правилами. Хіба це злочин?»
Соломія пішла, не сказавши більше ні слова. Наступного дня на її рахунок надійшов переказ. Повідомлення від банка різало очі. Сума була щедрою, але для Соломії вона була нСоломія знищила повідомлення, але тінь від нього лишилась, немов чорна пляма на сонячному листку.
