– Оленко, що ти наробила?! – голос Соломії тремтів від обурення. – Як ти могла так вчинити зі мною? Я ж твоя рідна сестра!
– А ти що хотіла? – відрізала Оксана, не відриваючи очей від паперів на кухонному столі. – Сидіти й чекати, поки ти зовсім розвалиш батьківський дім?
– Розвалиш? – Соломія схопилася за спинку стільця. – Я тридцять років доглядала цей дім! Після смерті мами й тата! А ти де була все це время?
– Де була, де була, – передражнила Оксана, нарешті піднімаючи на сестру холодні очі. – Працювала, між іншим. Гроші заробляла. А не сиділа на шиї у батьків до сорока років.
Соломія відчула, як земля йде з-під ніг. Вона повільно опустилася на стілець і зніяківлено дивилася на документи перед сестрою.
– Це… справжнє заповітання? – прошепотіла вона.
– Справжнє, – коротко відповіла Оксана. – Мама залишила дім мені. Повністю. А ти можеш шукати собі інше житло.
– Але як… Коли вона встигла це зробити? Мама ж була хворою, в останні місяці взагалі погано міркувала…
– Саме тому я й приїхала. Хтось мав подбати про її справи, поки ти бігала по лікарнях із таблетками.
Соломія дивилася на сестру й не впізнавала її. Оксана завжди була жорсткою, але такої жорстокості ніхто від неї не чекав. Особливо зараз, коли ще не минуло й місяця після похоронів.
– Оксанко, давай поговоримо по-людськи, – спробувала вона вмовити. – Я розумію, ти маєш право на частину дому. Але виганяти мене…
– Ніхто тебе не виганяє, – Оксана склала папери акуратною стопкою. – Можеш знімати кімнату. За розумну плату, звісно.
– Знімати кімнату в батьківському домі? – Соломія не вірила своїм вухам. – Ти серйозно?
– Цілком. Власність є власність.
Вона пройшлася по кухні. Кожен куток тут був пройнятий спогадами. Ось біля вікна стояв мамин улюблений фікус, який вона поливала щодня останні п’ятнадцять років. На полиці – банки з домашніми соліннями, які вони робили разом кожну осінь.
– А пам’ятаєш, як мама казала, що цей дім має лишитися в родині? – тихо спитала Соломія. – Що ми маємо зберегти його для онуків?
– В тебе немає онуків, – різко відповіла Оксана. – А в мене є Андрійко й Марійка. Їм і дістанеться.
– Твої діти навіть на похорони не приїхали! А я доглядала за мамою кожен день!
– Доглядала, доглядала, – махнула рукою Оксана. – А що з того? Все одно досивітувала, що вона померла в лікарні.
Ці слова вдарили Соломію по сердцю. Вона й сама докоряла собі, що не вберегла маму від інсульту.
– Ти ж знаєш, що я робила все можливе, – прошепотіла вона.
– Знаю. Але виявилося, що цього замало.
У двері постукали. Оксана пішла відчиняти, а Соломія залишилася стояти посеред кухні.
– Ой, Соломійко, ти тут? – увійшла сусідка тітка Галя з пакетом молока. – Як справи, доню?
– Нормально, – брехнула Соломія, витираючи сльози.
– Я чула, Оксана приїхала, – сусідка допитливо глянула на папери на столі. – Спадкові справи вирішуєте?
– Вирішуємо, – сухо відповіла Оксана.
– А я пам’ятаю, як ваша мама завжди казала, що Соломія її найвірніша дитина, – продовжила тітка Галя, не відчуваючи напруження. – Нікуди не їздила, завжди поруч. Не те, що деякі…
Оксана стиснула губи.
– Галю Михайлівно, вибачте, але у нас сімейна розмова.
– Ой, звісно, звісно! – засуєтилася тітка. – Я тільки молоко принесла. Соломійко, тримай, не пропадати ж добру.
Після її відходу Оксана дістала ще папери.
– Ось договір оренди. Можеш залишити собі велику кімнату. Плата – п’ять тисяч на місяць.
– П’ять тисяч?! – здивувалася Соломія. – У мене пенсія шість! Як я виживу?
– Знайдеш підробіток. Або переїдеш у менше житло.
– Оксанко, що з тобою сталося? Ми ж завжди були близькі.
– Близькі, бо я мовчала, – підняла на неї очі сестра. – Мовчала, коли ти сиділа на шиї у батьків. Мовчала, коли воні тобі квартиру в місті купили, а мені сказали – грошей немає.
– Я працювала! У школі вчила, у бібліотеці!
– За копійки. І все одно тебе підгодовували.
Уперше Соломія побачила в очах сестри не лише холод, а й стару образу.
– Якщо тобі було так несправедливо, треба було казати раніше.
– Казати кому? Мамі, що тебе одну любила?
Вона заплющила очі.
– Нічого. Тепер мій дім.
Соломія підійшла до вікна. У дворі стояла стара груша, під якою вони грали в дитинстві.
– А коли мама заповіт змінила?
– У травні. Коли ти в лікарні лежала.
Тоді Соломія пробула там дві тижні. Мама лишилася одна… точніше, не одна.
– Ти спеціально тоді приїхала?
– У мене відпустка була. Допомогти мамі, поки ти хворієш.
– І переконала їСоломія мовчала, а потім тихо сказала: “Гаразд, боротися не буду – хай буде по-твоєму, але знай, що родина для мене завжди була важчою за гроші”.
