Давай поміняємо квартири. Навіщо тобі трьохкімнатна квартира? сказав сусід, схвильовано підходячи до мене на вулиці.
Моя донька Марічка і я живемо в гарному тридцятьметровому апартаменті, який я успадкувала від мами в Києві. Це трьохкімнатна оселя: кожна кімната окрема, без спільного коридору. Простора передня прихожа, окремий туалет і ванна, а кухня маленька, проте має величезний балкон, що відкриває вид на Дніпро. Кожен з нас має свою кімнату, а ще є великий вітальня. Ми задоволені життям і не плануємо переїзд найближчим часом.
Тоді раптом підїхав наш сусід, пан Олексій, і, наче вже давно уклав договір, наставив мене:
Ви ж живете з донькою, чи не так? Чому б нам не помінятися? У мене дві кімнати, їх цілком вистачить для вас! Навіщо вам трьохкімнатна квартира? Дві кімнати це достатньо для двох людей. Не бійтеся, простору в нашій квартирі більше, ніж здається! Ми давно шукаємо більший простір, а ваш варіант саме те, що нам потрібно. І ще: ми готові заплатити більше, навіть у гривнях.
Я слухала його уважно, ніби в очікуванні новини про майбутнє. Перервала його, коли він говорив про «спільне життя», і навіть задумалась, чи вже не вирішено все за мене і Марічки. Це звучало надто привабливо.
Це ж жарт, відповіла я, підвищуючи голос. Якщо ви дійсно серйозні, то чому ви вважаєте, що ми готові залишити просторий дім за крихту? Я б ніколи не обміняла свою трьохкімнатну квартиру на якусь крихітку, наче стару металеву скриню. І що ви маєте на увазі, що «достатньо для двох»? Я не планую ніяких перестановок.
Олексій почав шепотіти: Ми лише хочемо найкращого, щоб усім було комфортно. Ви в нашій квартирі, а ми в вашій. Ви не розумієте, що вам потрібно!
Ми залишилися в нашій оселі. Сусід і його сімя більше не вітають нас, бо наша відмова їх образила. Тиша заповнила підїзди, а на вулиці залітає холодний вітер, ніби підкреслює незмінність нашого дому.
