Образа завдовжки у 30 років
Ми з моєю свекрухою, Ганною Олексіївною, не спілкуємося вже тридцять років. Все почалося з того, що на нашому з Ігорем весіллі вона подарувала нам мішок гречки і набір старих тарілок. Тоді я була молодою, закоханою, сповненою надій, і цей “подарунок” сприйняла як плювок у душу. А тепер Ігор, мій чоловік, просить мене доглядати за нею, бо вона стала лежачою. “Олю, — каже, — це ж моя мама, вона одна, хто їй допоможе?” А я дивлюсь на нього і думаю: “Я не хочу бачити твою матір, Ігорю. Після всього, що було, я не зобов’язана”. Але ця ситуація не дає мені спокою — я розриваюсь між старою обрагою і відчуттям, що, може, треба поставити крапку в цій історії.
Тридцять років тому, коли ми з Ігорем одружилися, я була на сьомому небі. Ми були молоді, без гроша за душею, але кохання здавалося важливішим за все. Весілля було скромним, у невеликому кафе, але ми з батьками постаралися, щоб все виглядало гарно. Мої мама з татом подарували нам гроші на меблі, друзі зкинулися на посуд, а ось Ганна Олексіївна… Вона вручила нам мішок гречки і шість потертих тарілок, які, схоже, пам’ятали ще її власне весілля. “Це вам на господарство”, — сказала вона з такою усмішкою, ніби це діаманти. Я тоді ледве стримала сльози. Не тому, що чекала дорогого подарунка, а тому, що відчула: вона мене не приймає. Ніби я для неї — пусте місце, не варта нічого кращого.
Ігор тоді лише знизав плечима: “Олю, не забивай собі голову, мама така, вона по-своєму піклується”. Але я не змогла цього забути. Ганна Олексіївна з самого початку давала зрозуміти, що я їй не пара. Вона постійно критикувала, як я готую, як веду господарство, як вдягаюся. “Олю, ти що, борщ без буряка вариш? У нас в родині так не роблять”, — говорила вона, стоячи біля плити в моєму ж власному домі. Кожен її візит був як іспит, який я ніколи не могла скласти. А після того весільного “подарунка” я просто перестала з нею спілкуватися. Сказала Ігореві: “Або вона перестає лізти в наше життя, або я не хочу її бачити”. Він обрав мене, і ми домовилися, що Ганна Олексіївна буде приходити тільки до нього, без мене. Так і жили — 30 років без жодного слова одне одному.
За ці роки ми з Ігорем побудували своє життя. Виростили двох дітей, купили квартиру, потім будинок за містом. Я працювала, вела господарство, була поруч із Ігорем у важкі часи. А Ганна Олексіївна жила своїм життям — у своїй маленькій квартирці, з сусідками, з городом. Ігор відвідував її, допомагав грішми, ремонтом, але я трималася осторонь. І мені це підходило. Я не відчувала провини — вона сама обрала такий шлях, коли вирішила, що я не гідна її сина. Але тепер усе змінилося.
Місяць тому Ігор прийшов додому похмуріший за хмару. “Олю, — каже, — мама слегла. Інсульт, вона майже не рухається. Лікарі кажуть, що потрібен догляд”. Я висловила співчуття, але коли він додав: “Я хочу, щоб вона жила з нами, і прошу тебе їй допомагати”, я мало не задихнулася від обурення. Допомагати? Їй? Жінці, яка 30 років тому принизила мене на очах у всіх на весіллі? Яка жодного разу не вибачилася, не намагалася налагодити стосунки? Я подивилася на Ігоря і сказала: “Ти серйозно? Після всього, що вона зробила, я маю стати її сидАле тепер, коли я бачу, як важко Ігореві, я починаю розуміти, що, можливо, пробачати — це не слабкість, а сила.
