Знаєш, інколи ми самі створюємо ті обставини, в яких живемо. Просто завжди здається, ніби щось не складається, а насправді це ми самі плетемо своє життя.
Ось, розкажу тобі одну історію, вона трапилась зі мною взимку, у Львові. Уяви: вечір, морозець, все таке сіре, що аж хочеться загорнутися в ковдру й забутись під новини. Я йшов додому від офісу, як завжди, по знайомій бруківці, коли біля магазину «Каштан» побачив собаку таку руду, розтріпану дворняжку, з очима, як у дитини, що загубилась.
Я пройшов повз, буркнув собі під ніс: «І чого ти тут сидиш?» але щось змусило мене зупинитися. Він просто дивився на мене, не просив їжі чи уваги, наче чекав, поки життя зміниться.
Подумав: може, господарі десь поруч, просто загубився. Але наступного вечора знову він там. І через день. Усім стало байдуже: хтось кинув йому шматок батона, хтось ковбаску стару.
Якось я присів поруч, питаю: «Ну чого ж ти тут? Де твої люди?» Він обережно наблизився, притулився мордою до моєї ноги. У мене аж серце зайшлося. Коли я востаннє когось обіймав, гладив, просто відчував тепло? Три роки після розлучення одна квартира, тільки робота, телевізор, холодильник.
Шепочу йому: «Лада, ти моя малеча», і навіть не знаю, звідки те ім’я прийшло. А наступного дня сосиски, ще за кілька днів зробив оголошення на OLX: «Знайдена собака, шукаємо господарів». Ніхто не відгукнувся.
Місяць минув я повертався з нічної зміни (інженер, сам знаєш, буває, що на обєкті замерзаєш до ранку), бачу натовп біля магазину. Питаю в пані Марічки з підїзду «Що трапилось?» «Ту собаку, що тут сиділа, збила машина. Відвезли у ветклініку на проспекті Шевченка. Але там грошей просять, мамо милá Кому вона треба, бездомна?»
Я навіть слова не зміг сказати, просто побіг. У клініці лікар ще молодий, але видно, що небайдужий сказав: «Переломи складні, внутрішня кровотеча, лікування буде коштувати багато. Гривень десять тисяч, не менше». Я виклав усе, що було в гаманці, і сказав: «Рятуйте, будь ласка, я заплачу, скільки треба!»
Через кілька тижнів Лада вже дибала на трьох лапах, а я забрав її до себе. І, чесно, вперше за ці роки в хаті знову зявився сміх, рух, справжнє життя. Вранці Лада легенько торкалася мене носом: «Вставай, господарю!» а я встав, з посмішкою. Замість кави й новин прогулянка на Високому Замку чи в Стрийському парку.
Всі документи оформили ветпаспорт, щеплення, все як треба. Я навіть фоткав кожний папірець, бо хто знає Колеги на роботі здивовано питали: «Олеже, ти наче молодшим став! Веселіший!»
І справді Лада стала для мене опорою. Стільки розуму, тепла тільки-но затримаюся на роботі, вона вже чекає під дверима, дивиться так, наче каже: «Я хвилювалася за тебе».
Увечері прогулянки та розмови. Розповідаю їй все, Лада уважно слухає, іноді тихенько підвиває у відповідь. Я жартую: «Раніше думав, що одному легше. А виявляється, просто боявся заново довіритись і полюбити».
Сусіди теж звикли тітка Віра завжди щось для Лади намагається принести, каже: «Глянь, як вона тебе любить».
Минув ще місяць я вже подумав про свій невеличкий блог у Facebook, Лада дуже фотогенічна, руде хутро на сонці аж золотиться.
Та тут, знаєш, життя повернуло так, що не очікував… Гуляємо ми з Ладою у парку Івана Франка, а тут до нас підходить жінка, років під сорок, вся така в брендових кросівках і куртці. Блондинка, нафарбована.
Герда! Герда! гукає.
Я піднімаю голову, кажу: «Вибачте, ви помилилися, це моя собачка». А вона руки в боки, нервує: «Це моя Герда! Півроку тому втекла! Ви її вкрали!»
Я аж остовпів руки трясуться. Заспокоюю: «Я підібрав її біля магазину, вона, бідненька, там місяць просиділа!» «Але вона загубилась! Я ж її купила, це метис породистої!» Я кажу, що вона звичайна дворняжка, а та тільки нервує.
Прошу документи показати паспорт, щеплення… Жінка нічого не має: «Вдома залишилися! Герда, до мене!» А Лада ще дужче притискається до мене. Я показую їй свої папери, чеки з ветклініки, все, що було.
«Викликайте поліцію!» репетує вона. Я вже сам беру телефон і дзвоню. Серце шалено калатає раптом і справді це її? Але тоді чому Лада не йде, чому місяць сиділа біля магазину сама?
Дільничний приїхав Іван Михайлеченко, хороший мужик, ми з ним знайомі ще по ОСББ. Він уважний, добросовісний. Все розпитав і документи переглянув. У мене паспорт на Ладу, довідка з клініки, всі чеки. У жінки тільки її слова. Дата загублення не збігається, пояснити нічого толком не може.
І тут вона ламається, плаче: «Ну гаразд, нехай лишається з вами… Але я ж її любила!» Я перепитую: «Чому ж залишили?» «Чоловік наполягав, що з собакою нам квартиру не здадуть, а продати не змогли не породиста». Просто кинула біля магазину. А зараз повернути захотіла, бо сама залишилась.
Я аж затерп: «Ви її лишили? Це не любов». Михайлеченко закрив справу: «Документи всі на Олега Вороненка, собака тепер його. Все офіційно». Жінка ще раз попросила погладити Лада забилася мені під руку. Вона її боїться.
«Бачите, кажу, обставини ми самі створюємо. Ти залишила її, а зараз хочеш повернути, коли тобі знову зручно». Жінка розвернулась, слізно вити не перестаючи, і пішла, не озираючись.
Михайлеченко тільки поплескав мене по плечу: «Правильно, молодець. Видно, що вона твоя сім’я». Я йому подякував, а він, усміхаючись: «Та я сам собачник, знаю, що це таке».
Залишились ми з Ладою удвох. Я присів, обійняв її: «Ну все, дівчинко, більше ніхто нас не розлучить. Обіцяю».
Вона подивилася на мене й у тих очах було не просто вдячність, а величезна собача любов. «Пішли додому?» питаю.
Лада тихенько гавкнула й весело побігла поруч.
Отак і думається мені: правда, обставини можуть повернутись як завгодно. Можна втратити роботу, житло, гривні але є те, що не можна губити: відповідальність, любов і чуйність.
Вдома Лада розташувалася на своєму улюбленому килимку, я заварив запашної львівської кави, сів поруч. Кажу: «Знаєш, Ладусю, може, так і краще. Тепер ми точно знаємо потрібні один одному».
Вона лише солодко зітхнула й заплющила очі.
