Материнські докори за те, що я не підтримую свого хворого брата, змусили мене втекти після уроків.
Мама скаржиться, що я не допомагаю з хворобою брата, а я, під кінець шкільного дня, схопила свої речі і підмінулася.
Жанна сиділа на лавці в ліонському парку, спостерігаючи, як листя падає й танцює у холодному осінньому вітрі. Телефон знову вібрував нове повідомлення від матері, Софії: «Ти нас покинула, Жанно! Антонін все гірше, а ти живеш, ніби нічого не сталося!» Кожне слово різало, як ножа, і Жанна не відповідала. Вона не могла. У серці змішувалися провина, гнів і біль, які тягнули її назад до будинку, яким вона залишилася пять років тому. Тоді, у восемнадцять, вона зробила вибір, що розділив її життя на «до» і «після». А зараз, у двадцять три, вона все ще сумнівається, чи була це правильна рішення.
Жанна виросла в тіні свого молодшого брата, Антоніна. Йому було три, коли лікарі діагностували важку форму епілепсії. Відтоді їхня оселя перетворилася на схоже на лікарню приміщення. Мати, Софія, присвятила себе йому: ліки, доктора, нескінченні обстеження. Батько, не витримавши тиску, зібрав свої речі і залишив Софію наодинці з дітьми. Сімрічна Жанна стала ніби непоміченою. Її дитинство зникло серед догляду за Антоніном. «Жанно, допоможи мені з Антоніном», «Тихіше, будь ласка, не роздратовуй його», «Зачекай, зараз не час». Вона чекала, а кожен рік віддаляв її власні мрії все далі.
У підлітковому віці Жанна навчилася бути «практичною»: готувала, прибирала, доглядала Антоніна, поки мати бігала між лікарнями. Дружки з школи запрошували її на вечірки, а вона відмовлялася вдома її завжди потрібали. Софія хвалила: «Ти моя скеля, Жанно», проте ці слова не гріли її душу. Жанна бачила, як мати дивиться на брата з любовю, змішаною з тривогою і розуміла, що такого ж погляду вона ніколи не отримає. Вона була не дівчиною, а скоріше помічницею, чиє завдання полегшувати сімейне життя. Внутрішньо вона кохала брата, проте це кохання було сповнене втоми і образи.
У старших класах Жанна відчувала себе тінню. Однокласники обговорювали університети, вечірки, майбутні плани, а її думки займали лише медичні рахунки і матеріальні сльози матері. Одного разу, повертаючись зі школи, вона застала Софію в розпачі: «Антоніну потрібне нове лікування, а грошей немає! Ти повинна нам допомогти, знайди роботу після атестату!» У той момент щось у ній зламалося. Вона подивилася на матір, брата, на ті стіни, що завжди душили, і зрозуміла: залишившись, вона зникне назавжди. Вона страждала, але вже не могла бути тією, якою її чекали.
Після випускних Жанна спакувала рюкзак, залишивши нотатку: «Мамо, я вас люблю, проте мушу йти. Пробачте». З п’ятсот євро, зароблених на підробітках, вона купила квиток до Парижа. Увечері, сидячи у вагоні, вона плакала, відчуваючи себе зрадницею. Проте в грудях з’явилося нове відчуття надія. Вона захотіла жити, вчитися, дихати, не думаючи про лікарняні коридори. У Парижі вона орендувала койку в студентському гуртожитку, працювала офіціанткою, записалася на вечерній факультет. Вперше вона відчула себе особистістю, а не лише шестернею.
Софія не пробачила її. На початку вона голосно дзвонила, кричала, благала: «Ти егоїстка! Антонін страждає без тебе!» Голос матері різав Жанну, немов лезо. Мати надсилала гроші, коли могла, але не повернулася. Згодом дзвінки ставали рідшими, проте кожне повідомлення переповнене докорами. Жанна знала, що брат погано, мати вичерпана, проте втомилася нести цей вантаж. Вона хотіла любити брата як сестра, а не як медсестра. Проте, читаючи листи матері, вона питала себе: «Якби я залишилася, ким би я стала?»
Сьогодні Жанна живе власним життям: має роботу, друзів, планує магістратуру. Однак минуле її наздоганяє. Вона згадує Антоніна, його усмішку в кращі дні. Любить матір, проте не може забути крадене дитинство. Софія продовжує писати, і кожне повідомлення звучить, як відлуння того будинку, який Жанна залишила. Жанна не знає, чи колись зможе повернутися, пояснитися, знайти примирення. Але одне вона впевнена: коли поїзд увіз її далеко від Ліону, вона врятувала саме себе. Ця, хоч і гірка, правда дає їй сили йти далі.
Обвинувачення матері в тому, що я не допомагаю хворому брату, спонукали мене втекти після школи.