Обирай: я чи твій пес! Мене дістала ця псина! — сказав чоловік. Наталя обрала чоловіка, відвезла Рекса до лісу… А ввечері чоловік заявив, що йде до іншої

Без категорії

Автор Мельник БогданЧас читання 5 хв.Опубліковано 09.02.2026

ОБИРАЙ: АБО ТВОЯ СОБАКА, АБО Я! Я ВЖЕ НЕ МОЖУ ТЕРПІТИ ЦЕЙ ЗАПАХ! ВИГУКНУВ ЧОЛОВІК. ВОНА ОБРАЛА ЧОЛОВІКА, ВИВЕЗЛА СОБАКУ В ЛІС… А ВВЕЧЕРІ ВІН ЗІЗНАВСЯ, ЩО ЙДЕ ДО ІНШОЇ

Оксана любила свого чоловіка, Андрія, більше за все на світі. Разом вони прожили пять років, ще не мали дітей, але вже був Барко старий кавказький вівчар, якого Оксана підібрала ще цуценям, задовго до знайомства з Андрієм.

Барко був справжнім членом родини. Розумний, вірний, він усе розумів без слів. Але роки брали своє: у Барка боліли лапи, він мав неприємний запах, шерсть сипалася клоками.

Андрій терпів довго. Але коли Барко, не дочекавшись прогулянки, зробив калюжу у коридорі на новенькому ламінаті, Андрій не стримався.

Досить! Я більше не витримаю! крикнув Андрій, сердито штовхаючи старого пса. Тут смердить, скрізь шерсть, а тепер ще й моча! Оксано, обирай: або я, або ця стара розвалюха!

Андрію, куди ж я віддам його? Йому ж вже дванадцять… плакала Оксана, обіймаючи винного Барка.

У притулок! У ліс! Усипи! Мені байдуже! жорстко відказав чоловік. Якщо до вечора його тут не буде піду я. Я хочу жити у чистоті, а не прибирати за твоїм песиком!

Оксана була слабкою. Вона жахливо боялась залишитись сама, боялась втратити Андрія, який утримував сімю, з яким у них були плани на відпустку, спільну квартиру…

Вона обрала чоловіка.

Вона повезла Барка за місто.

Пес ледь стрибнув у машину, скиглив від болю у суглобах, але облизав їй руку, бо думав, що вони їдуть гуляти.

Оксана плакала всю дорогу.

Вона висадила його у лісосмузі за двадцять кілометрів від Львова. Привязала поводок до дерева, щоб він не побіг за машиною.

Пробач мені, Барко… Пробач… шепотіла вона, не наважуючись заглянути в його сумні старечі очі.

Барко не виривався. Він просто сів і дивився на неї. Він усе зрозумів.

Оксана залишила йому миску з їжею, швидко сіла в машину і поїхала. У дзеркалі заднього виду вона побачила, як пес, попри біль, спробував бігти за машиною, натягнув поводок і почав завивати. Хрипко, шалено.

Цей крик лунав у неї у вухах всю дорогу назад.

Оксана повернулась додому зовсім розбитою. Очі опухли від сліз.

Андрій вже збирав речі.

Ти… що ти робиш? розгублено спитала вона. Я зробила, як ти хотів. Барка немає. Я відвезла його…

Андрій глянув на неї холодно й зневажливо.

Швидко спрацювала. Але я все одно йду.

Куди йдеш?! До кого?!

До Олени. Ти її знаєш з бухгалтерії. Уже півроку ми разом. Вона чекає на дитину.

Оксана сіла на стілець. Усе попливло перед очима.

Але ти ж поставив ультиматум… Собака або ти… Чому?!

Я перевіряв, цинічно посміхнувся Андрій. Хотів дізнатись, чи зможеш мати власну думку. Сподівався, що хоча б собаку не кинеш. А ти… друга проміняла на сімейний затишок. Страшно з такою людиною жити. Якщо ти могла старенького Барка викинути, коли він тебе десять років любив, то мене, коли я стану немічним, і поготів поміняєш.

Він застібнув валізу.

Прощавай, Оксано. І, до речі… Барко був єдиним справжнім чоловіком у цьому домі. А ти зрадниця.

Двері зачинилися. Оксана завила від відчаю.

Вона зрозуміла, що накоїла. Заради чоловіка, який її не кохав, вона зламала серце тому, хто її обожнював.

Вона схопила ключі від машини й помчала назад до лісу.

Вже ніч. Лив дощ.

Вона приїхала до того дерева.

Поводок був перегризений. Миска перекинута. Барка не було.

Барко! Барко! Сину мій! волала вона, бігаючи поміж мокрих дерев, роздираючи щоки гілками.

Вона шукала його три дні. Розвішувала оголошення, писала в волонтерські групи, не спала, не їла.

На четвертий день подзвонили.

Ви розшукували вівчарку? Знайшли на трасі під Львовом. Збила фура.

Оксана приїхала для впізнання.

Це був він.

Барко, мабуть, перегриз поводок і побіг шукати її. Біг додому, на хворих лапах, крізь біль і страх. Біг до тієї, яка його зрадила. І загинув на узбіччі, так і не дочекавшись її.

Оксана поховала Барка.

Минуло два роки.

Вона живе одна. Знову заміж не виходила не довіряє людям і собі теж.

Андрій щасливий з новою дружиною та дитиною. Він забув Оксану, ніби страшний сон. Для нього це була лише перевірка й зручний привід піти, скинувши провину на жінку.

А Оксана Оксана волонтерить у притулку для літніх собак під Львовом. Миє за ними, прибирає клітки, лікує рани. На душі полегшення немає. Вона спокутує свою провину.

І щоночі їй сниться те ж саме: вона стоїть біля дерева, а Барко дивиться на неї. Вона кличе, а він не йде. Він просто дивиться. Без злості. З невимовною собачою тугою.

В його погляді її вирок.

Мораль: Зрада не пробачиться. Не жертвуйте відданими друзями заради тих, хто ставить ультиматуми. Любляча людина ніколи не змусить обирати. Якщо змусив він вже зрадив. Ви тільки відтягуєте неминучий кінець, роблячи страшну помилку.

Це не твій дім Альона з сумом озирнулась на хату, в якій виросла ще з дитинства. У свої вісімнадцять вона вже повністю розчарувалась у житті. Чому доля так сувора до неї? Бабуся померла, в університет вступити не вдалося через дівчину, що сиділа за сусідньою партою на іспиті. Вона все списала у Альони, а коли йшла здавати лист із відповідями першою, шепнула щось на вухо екзаменатору. Той насупився, підійшов до Альони, зажадав показати її роботи, а потім сказав, що її видалено з іспиту за списування. Довести нічого не вдалося. Потім з’ясувалося, що та дівчина — донька місцевого багатія. Таких не перемогти… І ось тепер, після стількох невдач, у її житті з’явилася мама з двома рідними братами й новим чоловіком. Де вони тільки пропадали всі ці роки? Альону виростила бабуся, а мати була з нею лише до чотирьох років. Проте й жодного теплого спогаду про той час не залишилось. Поки батько працював, мати лишала Альону саму і йшла на розваги. Навіть будучи заміжньою, все шукала «гідного чоловіка» й не приховувала цього ні тоді, ні пізніше, коли батько раптово помер. Залишившись вдовою, Тамара швидко перестала сумувати. Зібрала речі, покинула чотирирічну доньку на порозі материного дому й, продавши квартирку, що залишилась від покійного чоловіка, поїхала в невідомому напрямку. Дарма бабуся Рая хотіла достукатися до її совісті… Тамара навідувалась вряди-годи, але Альона їй була байдужа. Востаннє вона приїхала, коли Альоні було дванадцять — привезла тоді семирічного Святослава й вимагала, щоб мати переписала хатину на неї. — Ні, Тома! Нічого ти не отримаєш! — категорично відмовила бабуся. — От помреш — все одно все моє буде! — злобно відповіла Тамара, подивилася з роздратуванням на доньку, що спостерігала з іншої кімнати, забрала Святослава й поїхала, грюкнувши дверима. — Чому кожного разу, коли вона приїжджає, ви сваритесь? — тоді спитала Альона у бабусі. — Бо твоя мати — егоїстка! Погано я її виховувала! Мало лупцювала! — сердито відповіла Раїса Петрівна. Бабуся захворіла раптово. Вона ніколи не скаржилась на здоров’я. Але якось, коли Альона повернулася зі школи, застала свою завжди метушливу бабусю блідою, сидячою в кріслі на балконі. Альона ще ніколи не бачила бабусю без роботи. — Щось трапилось? — захвилювалась дівчина. — Щось мені недобре… Виклич “швидку”, Альончику… — спокійно попросила бабуся. Далі була лікарня, крапельниці… смерть. Останні дні Раїса Петрівна провела в реанімації — навідуватись було не можна. Від страху за рідну людину Альона у відчаї подзвонила матері. Та спершу відмовлялась їхати, але коли дізналась, що бабуся у реанімації, таки погодилась. Але приїхала вже лише на похорон. А через три дні після похорону сунула дочці під ніс заповіт: — Ця хата тепер належить мені й моїм синам! Скоро приїде Олег. Я знаю, що ви з ним не ладнаєте. Тож поки поживи у тітки Галі, добре? У голосі матері не було ані краплі печалі. Здавалося, що Раїса Петрівна померла — на радість їй, бо тепер вона — спадкоємиця! Залишившись у скорботі, Альона не змогла протистояти матері. Тим паче, що в заповіті все чітко прописано. Дехто з рідних і справді прихистив дівчину, але гостювання у тітки Галі — сестри покійного батька — було недовгим: у домі постійно збиралися галасливі півп’яні компанії, а дехто відкрито проявляв до Альони інтерес, що лякало дівчину. Розповівши про всі труднощі своєму хлопцеві Паші, Альона натрапила на таку реакцію, яка її і здивувала, і потішила: — Нікуди ти не підеш до тітки Галі! Всі ці чолов’яги поруч із тобою? Та ще й небезпека?… Я поговорю з татом: маємо однокімнатну на околиці міста. Батько обіцяв, що як вступлю до університету, дозволить там жити. Я слова дотримав, тепер черга за ним. — Але до чого тут я? — розгубилась Альона. — От і саме головне: ми житимемо там удвох! Згодна вийти за мене заміж і жити зі мною в нашій квартирі? Альона ледь не розплакалась від щастя: — Звісно, так! Дізнавшись про весілля, тітка зраділа, а мати мало зуби не зціпила: — Заміж ти зібралася? Я дивлюся, яка ти прудка! В університет не вступила, то інакше вирішила влаштуватися? Грошей не дам і хати ти не отримаєш! Такі слова матері боляче вразили Альону. Павло лише почув її плач і, зрозумівши, що сталось, забрав наречену до себе додому, де батьки прийняли її з розумінням. Андрій Семенович уважно вислухав дівчину й заспокоїв: — Бідна моя дитина! Що це за мати така… — А мене ось що дивує… — задумливо мовив Андрій Семенович. — Чому вона так чіпляється за хату, якщо є заповіт і все вже вирішено? Чи ти була в нотаріуса після смерті бабусі? — Ні, не була… — розгубилась Альона. — А треба було. Ось після вихідних сам приїду з тобою до нотаріуса. В цей час мати принесла дочці якісь папери, намагалася змусити щось підписати, але Павло втрутився: — Вона нічого не підписуватиме! — Хто ти такий? Вона сама вирішить! — гнівно випалила Тамара. — Я її майбутній чоловік і не дозволю, щоб їй нашкодили. Поки що нічого не підписуйте. Розлючена Тамара пішла ні з чим. Разом із Андрієм Семеновичем Альона відвідала нотаріуса. Виявилось, що Раїса Петрівна залишила внучці дарчу на хату, і після повноліття Альона стала повноправною власницею. Мамин заповіт було анульовано. — Що робити — мама виселити не дасть, ще й мої речі виставляє! — злякано сказала Альона. — Для цього є поліція! Почувши новину, Тамара вибухнула гнівом: — Ах ти, зраднице! Матір вирішила з хати вигнати?! Валиш звідси! Думаєш, я віритиму казкам? Хто тебе підмовив? Твій наречений із батьком? А в мене документ є — заповіт, ти нічого не отримаєш! Олег також погрожував, але після візиту поліції Тамара з чоловіком і синами змушені були залишити хату. Альона нарешті повернулась додому; Павло переїхав до неї, аби захищати від можливих погроз. Тамара ще довго чіплялась, навіть звернулася до нотаріуса щодо грошей Раїси Петрівни. Частину коштів таки отримала, але хату так і не змогла відібрати. Консультуючись з юристами й зрозумівши безперспективність, вона остаточно зникла з життя Альони. Альона і Павло одружилися, і вже наступного літа дівчина вступила на омріяну спеціальність університету, на третьому курсі народила донечку. Вона до кінця життя дякувала чоловікові та його родині за допомогу й турботу у найважчий час та прожила щасливе життя. Автор: Одета

Ще не час помирати — вдома на нас чекають справи… Баба Валя ледве дотяглася до хвіртки, з останніх сил дійшла до дверей, довго вовтузилася зі старим, іржавим замком, увійшла у свою холодну, занедбану після зими хату й сіла на стілець біля непротопленої печі. В хаті тхнуло порожнечею. Не було її всього три місяці, а стеля вже оплела павутина, дерев’яний стілець плаксиво поскрипував, вітер гув у димарі — дім зустрів господиню, ніби ображено: де ти була, хазяйко, на кого покинула, як зимувати будемо? Заспокоювала хатку: — Зараз, зараз, мій рідний, відпочину трішки… Затоплю, зігріємось… Ще рік тому бабу Валю не втримати було — снувала по оселі: побілити, підфарбувати, води принести. То до ікон кланялася, то біля печі господарювала, то садом літала — усе встигала засадити, прополоти, полити. І дім радів з нею, під її легкими кроками підлога натхненно скрипіла, двері й вікна радо відчинялися від першого дотику зморшкуватих, але спритних рук, а пічка щедро випікала пухкі пироги. Гарно їм було разом — бабі Валі й її старій хаті. Чоловіка рано поховала, трьох дітей виростила, усіх у люди вивела. Старший син — капітан далекого плавання, другий — полковник, обидва далеко живуть, у село заїжджають рідко. Лише молодша донька Тамара агрономом у селі працює — з рання до вечора на полі, до матері навідується в неділю, відведе душу пирогами — й знову на тиждень зникає. Радість лиш Світланка, внучка. А вже й підросла — справжня красуня! Очі сірі-пресірі, коси до пояса, густі й блискучі, мов стигла пшениця. Як заплете хвіст — хлопці сільські аж роти відкривають! Тонка станом, вродою богиня, не інакше. Баба Валя в молодості гарна була, та на старій світлині — пастушка, а Світлана — королева… Розумниця: закінчила агроуніверситет у місті, повернулася в рідне село працювати економістом, заміж вийшла за ветеринара. По державній програмі молодій сім’ї виділили нову простору, цегляну хату — справжній особняк! Щоправда, бабусина ж хата — благодать: сад навколо, квіти, й росте все до ладу, а у Світлани біля нового дому ще нічого не встигло вирости — три стеблинки. А й заразом і до землеробства молода господиня не дуже мала хисту — ніжна, бабуся звикла її від вітру та важкої роботи берегти. Тут ще й синочок Василько народився. Які вже й огороди! Почала Світлана кликати бабусю до себе: ходімо, мешкатимеш зі мною, дім великий, зручний, нема печі топити. Коли бабі Валі виповнилось вісімдесят, ноги вже майже не ходили, бабуся таки погодилась і перебралася до внучки. Прожила кілька місяців — та почула одного разу: — Бабусю, ти ж знаєш — я тебе люблю! Але чого ж ти все сидиш? Я господарювати хочу, а ти допомогти не можеш… — Славонько, не можу вже, доню, старі ноги… — Гм… Як приїхала до мене — одразу стара! І повернулася баба Валя під свою руїну — бо не оправдала надій… Від образи остаточно ослабла, вже й по хаті ледве пересувалася, до церкви й мови не було дійти. Прийшов до неї отець Борис, її постійний душпастир, подивився: в хаті — холодно, печі не топлено, на бабі — стара кофта, платок тьмяний, валянки стоптані. Сам взявся допомагати: золу з печі вигріб, дров назносив, води набрав, адреси на конвертах підписав. А в тих листах – величезними, тремтячими буквами: «Живу дуже добре, любий синочку. Все в мене є, слава Богу!». А на листах — клякси солоні… Знайшлася добра душа — сусідка Ганна взяла шефство, чоловік її, дядя Петро, служити помагав і на мотоциклі возив бабусю до церкви. Життя потроху налагоджувалося. Світлана довго не навідувалася, а згодом тяжко занедужала — рак легенів… Згоріла за півроку. Її чоловік біля могили пропадав — запивав горе, маленький Василько лишився сам-один. Тамара взяла онука, та по роботі не мала коли доглядати — вирішили влаштувати Василька до районного інтернату. Інтернат — не дім, але іншого виходу не було. І тоді на старому «Уралі» приїхала баба Валя. — Я Василька візьму до себе. — Мамо, та сама ледве ходиш! Як ти впораєшся? — Поки жива — внучка в інтернат не віддам! Всі сусіди крутили головами — а баба Валя з малим зробила дива: у хаті тепло, чисто, Василько ситий, задоволений, а бабина нога, наче й не старенька — снаги додалося! — Батюшко, я тут ватрушки печу… Погостимо тебе й матушку Олександру! А от матушка Олександра пригадала історію своєї прабабусі Віри Єгорівни — яка весь довгий вік прожила, мрії минули, все сниться під білим снігом, а як прийшла пора йти у вічність, біля неї молоденька мамочка з новонародженим внучатком… І прабабуся вирішила: не час помирати, доки вдома є справи! Вона після того ще десять років прожила, допомагаючи доньці й внучці ростити улюблену правнучку. І правда: ще не час помирати — у нашій хаті справ і турбот чимало, а ми, українські бабусі, ще силу знайдемо, щоб все встигнути.