Свекруха образилася на «милостиню»: стару мебель вважає образительним жестом
Я вже три роки заміжня. Дітей поки нема, хоч думки про материнство давно вітали у повітрі. Усі ці роки ми з чоловіком жили в орендованій квартирі в центрі Києва — не тому що не могли собі дозволити щось інше, а тому що моя свекруха, Людмила Петрівна, не пустила нас у свою однушку, яка роками стояла порожньою.
Вона виховувала Ігоря — мого чоловіка — сама. Квартиру їй колись дали від трикотажної фабрики, де вона пропрацювала двадцять років. Пізніше вона вдруге вийшла заміж.
— Мій вітчим був доброю людиною, він справді замінив мені батька, — розповідав чоловік. — Та з матір’ю в них постійно були сварки. Вона завжди скаржилася, що грошей мало, їй усього замало.
У вітчима була донька від першого шлюбу. Він хотів усиновити Ігоря, але Людмила Петрівна була категорично проти — боялася втратити державні пільги. Коли вона переїхала до нового чоловіка, свою квартиру просто закрила на ключа. Навіть ремонту там не було, вона вирішила не здавати — мовляв, немає сенсу.
Після весілля ми просили її дозволити пожити в тій квартирі — хай і скромно, але своє. Проте свекруха навіть слухати не захотіла:
— Ми ось-ось розлучимося, — заявила вона, — він жадібний, лінивий, ні до чого не здатний. Я з ним тільки заради вигоди. Розлучимося — і куди мені йти, якщо ви вже там оселитеся?
І справді, незабаром вона подала на розлучення. Але від чоловіка виїжджати не поспішала. Та й зовсім несподівано прийшла біда — вітчим помер. Людмила Петрівна була впевнена, що тепер двокімнатна квартира стане її. Але виявилося, що спадщина записана на його доньку.
Тоді ж померла і моя бабуся, яка ще за життя переписала на мене свою затишну двійку. Ми з чоловіком почали там ремонт, планували переїзд. Але все перекреслила істерика Людмили Петрівни.
— Я ж його на руках носила, поки та, його донька, навіть у гості не заходила! Я йому й борщі варила, і ліки носила. А тепер вона, та Олена, буде в Одесі жити в спадщині, а я — у сирій однушці! Ось вам і справедливість! — кричала вона в трубку.
Усі ці біди вона влаштовала собі сама: сама відмовилася від усиновлення, сама не захотіла жити з нами. Сперечатися було марно. Довелося їй повертатися в ту саму порожню, забуту однушку. Там ні меблів, ні нормальних умов. Голі стіни.
Чоловіку стало її шкода. Він вирішив хоча б трохи облаштувати життя, хай навіть косметичний ремонт зробити. Я, своєю чергою, запропонувала перевезти туди бабусину мебель — ми все одно хотіли її замінити на нову. Все було чисте, міцне — хоч і не свіженьке.
Частину речей Людмила Петрівна встигла вивезти з квартири покійного чоловіка, але там була переважно вбудована техніка, яку й виносити не мало сенсу. А спадкоємиця вітчима — та ще й хитра — нічого цінного віддавати не захотіла.
Коли ми привезли мебель, свекруха влаштувала сцену:
— Що це?! Ви вирішили здати мені старий смітник?! Чоловік помер, а ви до мене, як до сміття ставитеся! Собі все нове купили, а мені — манатеки! Ганьба! — закричала вона прямо у під’їзді.
Хоча бабусиному дивану всього 4 роки, і вона майже на ньому не спала. А нову мебель нам купували мої батьки. Чому свекруха вирішила, що ми зобов’язані повністю обставити їй квартиру, — загадка. Більше того, вона вимагала, щоб ми все забрали назад. Почала дорікати: мовляв, гроші на ремонт є, а на матір — ні.
Ми розвернулися і пішли. Мебель залишилася у коридорі. Я думала, чоловік повернеться на вихідних і все забере. Але ні. Свекруха покликала сусіда, сама затягла все в квартиру. Мабуть, зрозуміла, що вихвалятися більше ні до чого, особливо коли в кишені — тихо.
Так і живе. З образами, з чужою меблею, але з власною гордістю. Тільки от гордість, як виявилося, обіду не зварить і вночі не вкриє…
