Різкий поштовх автобуса ледве не збив з ніг жінку в поношеному синьому пальті — вона ледь встигла схопитися за поручень, щоб не впасти на сусідку. В останню мить, застидано зігнувшись, вона підвела очі — і завмерла.
— Валько?.. — прошепотіла вона, вдивляючись у знайомі риси.
Жінка, на яку вона ледь не впала, на мить зустрілася з її поглядом… і тут же відвела очі. Зробила вигляд, що не пізнала.
Але її рука здригнулася, стиснувши ручку старої торбинки, а обличчя зблідло, наче вся кров відлишила. Повіки тремтіли.
Лідія Олексіївна (так звали ту, у синьому пальті) пильно дивилася на неї, не вірячи власним очам.
Та це ж була ж та сама Валя! Валерія Григорівна, з якою вони майже десять років торгували пліч-о-пліч на київському Андріївському узвозі у лихі дев’яності.
Так, змінилася. Зникли розкішні чорні коси, сріблясті пасма тепер були підтягнуті в суворий пучок. Обличчя постаріло, погляд втратив ту давню іскорку… Але ямочки на щоках і шрамчик над бровою залишилися тими ж.
— Валю, годі прикидатися! Це ж я, Льодя! — не витримала Лідія. — Ми ж з тобою на «Бесарабці» коробки тягали! Пам’ятаєш, як у дев’яносто восьмому…
— Вибачте, ви помиляєтесь, — перебила Валерія несподівано холодно, навіть не глянувши.
— Як це помиляюсь?! Та ми ж з тобою, як рідні… — голосно скрикнула Лідія, не вірячи почутому.
— Я вас не знаю. Залиште мене, — різко відрізала Валерія, і голос їй задрижав.
Навколо затихло. Літня жінка з візком, що сиділа попереду, обернулася, пильно спостерігаючи.
Лідія Олексіївна змовкла. Її очі метнулися до чоловіка, що сидів поруч із Валерією. Той був похмурий, з жирними пасмами волосся, у потертій шкірянці. І тоді вона помітила під шаром тонального крему — акуратно замазаний синєць на її вилиці.
Серце Лідії стиснулося.
— Ой, справді, вибачте, — тихо пробубоніла вона, — переплутала вас. Вік, знаєте…
Через кілька зупинок Валерія з супутником вийшли. Лідія спостерігала, як він, опинившись на вулиці, почав щось різко лаяти її, а вона лише стояла, схиливши голову, наче школярка перед розгніваним вчителем.
Вдома Лідія Олексіївна довго сиділа біля вікна, згадуючи.
Як вони з Валею почали торгувати, як разом тягали мішки з Житнього ринку, як рятували одна одну від гопників, як Валерія з палицею кинулася на двох відморозків, захищаючи її — Лідію — від пограбування. Тоді вона й отримала той шрам над бровою.
Вона відкрила старий альбом.
Фото біля яткі. Напис ззаду: «Льодя і Валя. 1998. Все буде добре!»
— Як же так, Валько? — прошепотіла вона. — Та ми ж з тобою були, як сестри… Що вони з тобою зробили?..
Через тиждень вона знову побачила Валерію.
Та сиділа на задньому сидінні автобуса. Поруч — той самий чоловік. Лідія придивилася до нього уважніше — і замерзла.
Це був Віктор Шуба. Вітьок. Один із тих самих виродків з ринку. Він і його дружок колись напали на неї з ножем. Кричали: «Гаманець діставай». А та сама Валя з палицею тоді — і врятувала.
А тепер він сидить поруч із нею. Із тією самою Валею. Тихою, згаслою…
— Не зараз… — прошепотіла Лідія собі. — Вона знову відмовиться. Треба інакше.
Наступного разу вона ввійшла в автобус слідом за ними і, поки Віктор розплачувався, підсунула Валерії в долоню складений у чотири рази папірець.
Та здригнулася. Глянула на Лідію — і ледве помітно двічі стиснула губи.
І це був їхній старий знак. Сигнал: небезпека поруч.
Лідія мовчки кивнула і пройшла далі.
У грудях пульсувала одна думка: це вона. Це моя Валя. І я її врятую, як колись вона мене.
Минув майже рік. Телефон мовчав. Але Лідія знала: вона зателефонує. Рано чи пізно. І не помилилася.
— Льодю, красуне! — почула вона в трубці. — Завтра о третій. Там, де завжди.
Лідія Олексіївна прийшла в кафе на півгодини раніше. Хвилювалася цілу ніч. Заказала каву, руки тремтіли.
І раптом… увійшла вона. Валя.
Не та — згасла, забита. Ні. Справжня.
Джинси. Біла блузка. Стрижка. Очі, що сміються. Ямочки.
— ВАЛЬКО! — підскочила Лідія.
— ЛЬОДЮ! — гукнула у відповідь Валерія.
Вони обнялися. Довго. Мовчки.
— Слухай, ти просто бомба! — видихнула Лідія, коли сіли. — Ти ж рік тому…
— Рік тому мене не було. Я тоді померла. Але ти… — Валерія взяла її за руку, — ти витягла мене. Ти і той папірець.
— Я? Та я ж просто…
— Ось саме, просто. Без слів, без імен. Без небезпеки. Значить — зрозумілаВони сиділи там, сміялися до сліз, і в кожній із них була світла впевненість — ніщо вже не зможе розділити їх знову.
