Блакитні очі зі сну
Тарас ніколи не відчував маминих обіймів і не чув батькового голосу. Він не пам’ятав нічого, крім сирих, однакових коридорів та тихих кроків виховательок. Наче народився не від жінки, а просто в стінах дитячого будинку у Житомирі. У інших дітей були уривки спогадів — колиска, запах квітів, теплі долоні. У нього ж — лише холод пластмасових іграшок і шелест води у раковині.
Але вночі все було інакше.
Уві сні до нього приходила жінка. Вона сідала поруч, обіймала, гладила по голові й тихо шептала щось лагідне. В неї були очі, немов весняне небо після дощу — чисті, блакитні, безмежно рідні. Він прокидався і довго лежав, вдивляючись у стелю, боячись пошевелитись, аби не розвіяти тепло того сну. Увесь день після нього він мовчав, але був не таким похмурим — наче частка її ніжності лишалася з ним.
Наяву ж усе було зовсім не так. Щодня до дитячого будинку приходили «гості» — майбутні батьки. Діти вдягали найкращий одяг, вчили вірші, намагалися посміхатися. Вони боронилися за увагу, штовхалися, перебивали одне одного. А Тарас стояв осторонь. Він не кривлявся, не посміхався, не випрошував погляду — він чекав. Не когось. Саме ту жінку з очима зі сну.
— Тарас, ну посміхнись, будь ласка! — благала вихователька.
Але він лише уперто насуплював брови й відвертався. Він знав, що не піде з чужими. Він пізнає її — ту, що йому сниться.
Одного разу до дитячого будинку приїхала делегація — на святкування ювілею. Камери, фотографи, хмара незнайомців. Тарас, як завжди, сів у дальньому кутку, щоб не заважати. Але погляд його спинився на одній жінці. Висока, струнка, з короткою зачіскою і тією самою — до мурашок знайомою — посмішкою. А очі… ті самі! Він перехопив дух.
І раптом — вона подивилася прямо на нього. Їхні погляди зустрілись, і він уперше в житті… усміхнувся.
Вихователька випустила з рук чашку з чаєм. За шість років у дитбудинку Тарас ніколи не посміхався. А тепер — раптом, сам, щиро й справжньо.
Жінка підійшла. Сіла поруч. Він не відводив очей. Слухав, сміявся, розпитував. І не боявся. З нею було так само, як у його снах — легко, безпечно, справжньо.
Потім вона почала приходити до нього. Без камер, без делегацій. Приносила книжки, разом гуляли подвір’ям, обговорювали хмари й міста, де вона побувала. А потім зникла. На цілий місяць. Тарас нічого не питав у виховательок — боявся почути, що вона більше не повернеться.
Але вона повернулася. Прийшла у звичайній куртці, без макіяжу. І сказала:
— Тарасе, я прийшла забрати тебе додому. Ти будеш моїм сином.
Він не вірив. Думав, що спить. Щипав себе — болить. Значить, правда. Він не промовив ані слова, лише обійняв її. Довго. Мовчки. Так, як тільки він умів.
Пізніше вона познайомила його з чоловіком. Той був простим і добрим, одразу прийняв хлопця як рідного. Разом вони почали життя з чистого аркуша. Перший торт у новій хаті. Перша поїздка у ліс. Перший вечір, коли не треба було засинати під чужиї кроки в коридорі.
Тарас більше не повертався до дитячого будинку. Лише іноді, проходячи повз дзеркало, ловив себе на думці, що в його очах з’являвся той самий блиск — блакитний, теплий, як у неї. Його нової мами. Справжньої.
