— Бабуся, а ти можеш бути бабусею ще раз?
— Що це ти, Зоря, видумуєш? Не розумію.
— Розумієш, бабуся, у всіх дітей у дворі є бабусі. У когось одна, у когось дві, а в мене — аж чотири. Дві мої рідні та ще по одній від мами й тата. А в Олежка — жодної. І мені його так шкода.
— То ти хочеш, щоб я стала його бабусею?
— Ой, бабуся, ну ти й жартівниця. Не віддати тебе — а поділитися. Щоб ти йому теж млинці пекла та теплий шарф зв’язала на зиму.
— Ох ти, моє гірке щастя… Була в Олежка бабуся Наталка. Ми з нею змалечку дружили. Шкільні подруги, нерозлийвода. Та загинула вона… В тій аварії. Саме тоді, коли Олежко народився.
— Бабуся, чого ти плачеш?
— Важко, дитинко. Поїхали вони з дідом зустрічати маму з пологового. Ранком вирушили. А назустріч — фура, величезний КрАЗ. Водій заснув за кермом… Зіткнення. Їх не стало. Ох, як же боляче…
— Бабуся… Не плач. Я Олежка все одно запрошуватиму до нас. Він любить твої млинці. І шкарпетки йому на Новий рік зв’яжи, гаразд?
— Звісно, зв’яжу. Тільки, Зоренько, не розповідай йому нічого. Якщо мама не сказала — значить,
так треба. Ти ж вмієш зберігати таємниці?
— Умію, бабуся. Обіцяю.
— От і розумниця. А тепер біжи до дітей — скоро обід.
Я вистрибнула у двір і почала стрибати на скакалці. Хлопці біля Сашканого будинку змагалися, хто далі плюне. Вигравав Сашко — по обличчям було видно: він сміявся, а Колька з Олежком насупились.
— Хлопці! Хтось заїхав у пустий будинок! Підемо дивитись!
— Хто останній — той поросячий хвостик!
Ми гуртом зірвалися з місця й побігли на сусідню вулицю. Будинок стояв пустий вМи підбігли ближче і побачили, як стара бабуся виносила з машини невеличкий валізку, а Олежко вже стояв поруч, допомагаючи їй.
