Одна донька на двох
Між Оленою та Костянтином почуття спалахнули миттєво, з першої зустрічі. Ми вже зустрічалися місяць, коли Костя одного вечора несподівано сказав:
Олено, будь мені дружиною.
Я розгубилася.
Як? Ми ж тільки місяць знайомі.
І що? Мені цього вистачило, щоб зрозуміти ти моя доля Я більше нікого не хочу бачити, для мене є лише ти
Ой, Костя, якщо чесно я згідна, тихо засміялася я і притулилася до нього.
Донечко, чи ти не поспішила із таким рішенням? допитувалася мама, чи ти часом не вагітна?
Мамо, ну про що ти? Ні, просто Костя сказав, що не може без мене, і я теж без нього Отак в нас виходить, мамо, така любов.
Пізніше всі, хто дивувався нашому швидкому шлюбу, зрозуміли, що ми справді створені одне для одного. Всі бачили, як Костя трепетно ставиться до мене, і як я люблю його. Та любов була щира й справжня, але було одне болюче питання нам обом дуже хотілося дітей, та довгоочікувана вагітність так і не наступала.
Костю, треба пройти огляд, може на те є причина, чому я не можу завагітніти.
Згоден, відповів він одразу.
Всі сподівання, лікарі, поїздки до Львова й молитви усе марно. Я не змогла завагітніти.
Олено, а може підемо у дитячий будинок, візьмемо дитину й виховаємо її, як свою? тихо запропонував Костя.
Так, хочу. Я давно про це думала, тільки боялася, що ти не захочеш. Я теж мріяла
Їдемо, сказав Костя. Я часто повертаюсь з відрядження з Івано-Франківська, проїжджаю повз дитбудинок
Коли ми приїхали в дитячий будинок, серед десятків насторожених дітей маленька світловолоса дівчинка з блакитними очима підбігла до мене й обійняла за коліна.
Мамо! радісно промовила вона, а я не змогла її відпустити.
Так у нашій хаті зявилася донечка Любонька весела дівчинка, її сміх був як музика. Нарешті я стала справжньою мамою, материнські почуття вирвались назовні. Я дуже любила свою Любоньку. Костянтин теж душі не чув у доньці.
Ми жили з Костею у селищі, де майже всі знали одне одного. Звісно, сусіди знали, що Любонька прийомна. Поки донечка була маленька, проблем не було. Та час минав, і коли Любоньці виповнилося чотирнадцять, хтось у школі сказав їй, що вона прийомна дитина.
Любонька прийшла додому й розчинила істерику.
Мамо, чому ви мені не сказали, що я не ваша донька? Я знаю, ви взяли мене з дитбудинку
Донечко, заспокойся, ми хотіли тобі розказати, але чекали, доки ти подорослішаєш, щоб ти не пережила це так боляче. Але тепер Ми завжди цього боялися.
Любонька плакала й кричала, потім стала замкнутою та суворою до нас. Тим більше, що це був той складний підлітковий вік. Вела себе часом грубо, гепала дверима, могла нагрубити.
Саме в цей час сталося непередбачене Костянтин загинув. Я довго не могла оговтатись після новини він потрапив у аварію на трасі, повертаючись із відрядження із Чернівців. Трапилося це перед Новим роком, дорогу замело снігом
Костя часто їздив у відрядження, інколи на тиждень, і якщо затримувався, то надсилав листівку тоді мобільних не було. Коли його не стало, мені було сорок шість. Замість підтримати мене, Любонька наче зірвалася з ланцюга майже не була вдома, не слухала, грубила.
Я з усіх сил намагалася знайти спільну мову, плакала, благала, але ніколи не кричала. Так і жили. Любонька швидко дорослішала. Одного разу після школи сказала мені:
Я їду до міста.
Я підняла очі, змащені вологими краплями сліз.
Вчитися хочеш, доню?
Ні, я хочу знайти свою справжню маму.
Я зніяковіла, ледве знайшла слова:
Але навіщо, Любонько? Я ж твоя мама
Вона обернулася до вікна.
Я маю знати, хто вона. Знати, чому відмовилась від мене, чому залишила. Я маю на це право.
Маєш, доню, погодилася я, розуміла, що мої слова її не зупинять.
Їй майже дев’ятнадцять вже. Вона швидко зібрала речі в невеличку сумку, перехрестила мене і пообіцяла приїжджати. Вийшла з хати та пішла до автобусної зупинки. Я дивилася їй вслід із болем у серці. Я залишилася сама.
Час поволі тягнувся, здавалося, він застиг. Я вже на пенсії, зимовими вечорами розбираю листівки від Кості, вони лежать у старій коробці з-під цукерок, перевязаній стрічкою. Їх небагато, а от остання з ялинковими гілками, пожовкла від часу, читала зворот: «Оленко, затримаюсь на три дні, сумую і цілу, твій Костя».
Я проводила пальцями по листівці, пригорнула до грудей, наче обняла давно покійного чоловіка. Минуло вже майже двадцять пять років із тієї аварії.
Я сиділа біля вікна спогади накочувались хвилями. Останнім часом мені стало важче, раніше сиділа з жінками біля магазину під липою, тепер майже не виходжу, лише до крамниці й назад.
Вікна завішені, поштовий ящик порожній, у хаті тихо. Радість наповнює дім, коли приїжджає Люба з дітьми, але це рідко. Зазвичай я сама. На комоді фотографія Кості він тримає маленьку Любоньку, обидва сміються.
Ох, Костя, як рано ти мене залишив, говорила я до фото. Зовсім сама
В хаті тиша, хіба котик Тихон зрідка порушував її, зістрибував із підвіконня та муркотів біля мене. І я кинула йому їсти, сама випила чаю й вирішила піти до магазину. Зайшла в кімнату, подивилася на фото.
Пригадала, як колись Люба сказала мені, що їде шукати рідну матір. Я ніби всерйоз пережила той день знову. Ранок був сірий й холодний. Я сиділа на кухні, коли хтось постукав у хвіртку.
Я взула капці, накинула шалик на плечі, й вийшла відкрила замок, а там стояла незнайома жінка, помітно молодша за мене. В її очах була туга.
Доброго дня Ви Олена? голос тремтів.
Так, а ви хто?
Жінка вагалася, переминалася.
Я мама Люби ну тобто друга мама точніше, біологічна Мене звати Віра Ви, мабуть, вже зрозуміли
У мене похололо всередині. Люба ще недавно поїхала, а тут її рідна мати, як вона знайшла мене?
Щось із Любонькою сталося, якщо ви тут? запитала я тривожно.
Віра заговорила поспішно:
Любонька зараз у лікарні, у Львові. Щось із шлунком, ми гуляли парком, вона схопилася за живіт, сіла на лавку, зблідла, я викликала швидку.
Ми стояли, мовчки дивилися одна одній у вічі.
Люба мене давно знайшла, але боялася сказати вам Віра всхлипнула.
Заходьте, я раптом отямилася. йдемо до хати.
Я налила гарячого чаю, і Віра, присівши до столу, розповіла:
Я була ще зовсім юною, коли народила Любу. Мої батьки були суворими й змусили відмовитися від доньки. Хлопець, дізнавшись про вагітність, зник, а батьки пригрозили, що виженуть із дому. Я відмовилась у пологовому Стільки років носила цей біль Пробачте, не про це зараз Люба дуже просила, щоб ви приїхали до неї у лікарню.
Я підхопилася.
Чому вона не подзвонила?
У неї вкрали сумку, разом із телефоном і документами. Поки приїхала швидка, поки забрали Коли повернулася до лавки, сумки вже не було
Боже, моя бідна донечка, шепотіла я.
Вона сама дала мені вашу адресу: «знайди мою маму».
Наші погляди зустрілися не було ворожнечі, лише тривога і втома.
Їдемо, сказала я, закривши хату, швидше, поїхали.
Старий автобус до Львова повільно рухався. Спочатку мовчали, потім розговорилися.
Я теж самотня, зітхнула Віра, чоловік помер три роки тому, важко хворів. Жили довго, але більше дітей я не мала. Знаю Бог мене покарав за відмову від доньки це моє покарання
Значить, окрім Любоньки, у нас нікого, мовила я.
Так У нас одна донька на двох тихо відповіла Віра.
У лікарні нас запитали:
До кого ви?
До доньки, до Люби Грищук, відповіли ми одночасно.
Ким ви їй будете?
Мамою, знову разом, потім перезирнулися й засміялися.
Дві мами, ну добре, заходьте
Бліда Любонька лежала під крапельницею. Побачивши нас, усміхнулася.
Мамо і мамо прошепотіла.
Я першою поцілувала її.
Тихо, доню, я тут, а Віра присіла поруч.
Тепер усе буде добре, ти не одна, поправила пальцем ковдру, сказала Віра.
Довго сиділи біля доньки, багато говорили.
Відтоді у Любоньки дві мами, а потім чоловік і двоє синів. А у мене й Віри одна донька на двох. Зустрічаємось інколи всі разом.
Дякую, що читали мої спогади. Миру й затишку кожному з вас.
