Одна донька на двох

Одна донька на двох
Любов між Ольгою та Костянтином виникла миттєво, з першого погляду. Вже місяць вони зустрічалися, і одного вечора Костянтин несподівано сказав:
Олю, стань моєю дружиною.
Вона здивовано перепитала:
Як дружиною? Ми ж всього місяць разом.
І що? Для мене цього місяця вистачило, щоб побачити ти моя доля. Я нікого іншого не хочу, для мене не існує інших дівчат
Та, Костя, якщо чесно, я згодна тихо засміялась вона й притулилась до його плеча.
Дочко, чи не поспішила ти з таким рішенням? переживала мама Олі про швидку згодну, ти ж не вагітна?
Мамо, що за питання Ні, звісно. Просто Костя сказав, що не може без мене жити, і я так само. Така любов у нас, мамо.
Згодом ті, хто дивувався їхній швидкій весіллі, побачили ці двоє справді створені одне для одного. Все у них складалося добре: Костянтин ніжно дбав про дружину, а вона щиро любила й турбувалася про нього.
Їхня любов була справжньою та щирою, але було одне, що затьмарювало їхнє щастя вони обидва дуже хотіли дітей, та довгоочікувана вагітність так і не приходила.
Костю, потрібно обом обстежитись, може є причина, чому не вдається завагітніти.
Я згоден, відповів Костянтин без вагань.
Скільки надій, лікарів, доріг і молитв усе марно. Ольга не змогла завагітніти.
Олю, я подумав, може поїхати в дитячий будинок, взяти дитину й виховати як свою, обережно запропонував Костянтин.
Я згодна! випалила Ольга. Вона давно мріяла, але боялась, що чоловік заперечуватиме. Я теж про це думала
Тоді їдемо, сказав Костянтин. Я знаю дитбудинок: коли їду з відрядження через обласний центр, завжди бачу його, там і подумав.
Коли вони прибули до дитячого будинку, серед десятків стривожених і змучених діток одна світловолоса дівчинка з блакитними очима підбігла й обняла Ольгу за коліна.
Мамо! радісно промовила дівчинка, і Ольга не змогла її відпустити.
Так у їхньому домі зявилася донька Любочка, весела, завжди сміється, її сміх як дзвінкий струмочок. Ольга вперше відчула справжнє материнське щастя, ці почуття вирвались назовні. Вона безмежно любила Любочку. Костянтин теж обожнював доньку.
Жили Костянтин із Ольгою в невеличкому селі під Києвом, де всі добре знали одне одного. Звісно, знайомі й сусіди знали, що Люба прийомна. Поки дівчинка була маленькою, проблем не було. Але з часом, коли Люба вже навчалася у школі, хтось обізнав її, що вона не рідна, а прийомна.
Люба тоді мала чотирнадцять років, повернулася зі школи і влаштувала істерику.
Мамо, чому ви з татом не сказали мені, що я не ваша донька? Я знаю, ви взяли мене з дитбудинку
Доню, заспокойся. Ми з татом хотіли розповісти, але чекали, доки ти подорослішаєш, щоб не було так болісно. Але тепер що ж поробиш Ми завжди цього боялися.
Люба плакала й кричала, потім замкнулася, а далі озлобилася. Тим більше перехідний вік. Люба стала грубою до рідних, грюкала дверима й навіть могла нагрубити.
І саме в той час трапилось лихо. Костянтин загинув. Ольга довго не могла оговтатись після звістки про аварію чоловік разом із колегою повертався з відрядження до Чернігова, коли під Новий рік, через сильну завірюху, їхню машину занесло
Костянтин часто їздив у відрядження, іноді на тиждень, якщо затримувався надсилав листівку, бо тоді телефонів не було. Коли не стало чоловіка, Ользі було сорок шість. А Люба, замість підтримати матір, наче відпустила гальма: йшла з дому, пропадала десь, слухати не хотіла, грубила.
Ольга з останніх сил намагалася порозумітися з донькою, плакала, благала, але ніколи не кричала. Так і жили разом. Люба швидко дорослішала. І одного разу, вже після закінчення школи, повідомила:
Я їду в місто, твердо сказала Люба.
Ольга підняла очі, стиснувши в руці рушник.
Вчитись будеш, доню?
Ні, я поїду знайти свою рідну маму
Ольга затамувала подих, розгублено спитала:
Навіщо, Любочка? Хіба я тобі не мама?
Люба відвернулась до вікна, мовчала довго.
Мені треба знати, хто вона була. Це потрібно мені, мамо. Я хочу розуміти, чому мене залишила, чому відмовилась. Я маю на це право.
Маєш, доню, погодилась Ольга, розуміючи, що жодні слова не зупинять її.
Любі майже девятнадцять. Вона швидко склала речі до невеличкої сумки, чмокнула Ольгу в щоку й пообіцяла приїжджати час від часу. Вийшла з дому і рушила до зупинки. Ольга з сумом дивилась їй услід. Залишилась сама.
Минуло чимало часу. Дні тягнулися повільно. Ольга давно була на пенсії, тепер холодними вечорами перебирала листівки від чоловіка, які зберігала в старій коробці з-під цукерок, перевязаній стрічкою. Листівок небагато, а ось та остання, з гілочками ялини, пожовкла від років: «Оленко, затримаюсь ще на три дні, сумую і цілую тебе, твій Костянтин».
Ольга провела пальцями по листівці, притиснула її до грудей наче обійняла покійного чоловіка. Пройшли роки, багато змінилось у житті. Майже двадцять пять літ минуло, як не стало її Кості.
Вона сиділа у вікна, віддавалася спогадам. З останніх сил трималася, раніше ходила на лавку до магазину з подругами, а тепер лише до магазину й назад.
Штори спущені, почтовий ящик порожній, у хаті тиша. Стає радісно лише тоді, коли приїжджає Люба з дітьми. Але це трапляється рідко так вона завжди одна. На комоді стоїть фото Костянтина, він на руках тримає маленьку Любочку обидва усміхаються.
Ой, Костя, як же ти рано пішов, мене одну залишив, зверталась вона до чоловіка. Совсім сама.
У хаті панувала тиша, хіба що Тишко, їхній кіт, подекуди, стрибав з підвіконня та муркотів біля хазяйки. Ольга погодувала кота, сама випила чаю, подумала: треба сьогодні сходити до магазину. Повернувшись у кімнату, глянула на фото.
Вона допивала чай, коли раптом хтось постукав у хвіртку
Згадала, як тоді Любочка раптом сказала: «Я їду шукати маму». Те ранку було похмурим і тихим. Ольга сиділа на кухні, заварила чай, аж раптом стукіт у хвіртку.
Поспішила, накинула хустку на плечі, вийшла у двір і відкрила хвіртку. Там стояла жінка набагато молодша за Ольгу. Очі її були сумні.
Добрий день Ви Ольга? голос незнайомки тремтів.
Так, а хто ви?
Жінка соромилася, переступала з ноги на ногу.
Я мама Люби тобто, друга мама чи, точніше, рідна Мене звати Віра Ви зрозуміли
У Ольги похололо в серці. Недавно Люба поїхала, а тут її рідна мама, й як вона її знайшла?
Щось сталося з Любою? тривожно спитала Ольга. Значить, вона знайшла вас
Віра почала швидко розповідати:
Любочка зараз у лікарні В Києві, щось з шлунком Гуляли у парку, їй стало погано, присіла на лавку, поблідла, я одразу викликала швидку.
Вони стояли мовчки, дивилися одна на одну.
Люба давно мене знайшла, але боялась вам казати, Віра схлипнула.
Ой, що ми стоїмо у хвіртці, заходьте, отямилась Ольга, йдемо в хату.
Ольга налляла гарячий чай, Віра сіла за стіл:
Я була зовсім молодою, як народила Любочку. Батьки дуже суворі, змусили відмовитися від доньки. Наречений, дізнавшись про вагітність, зник, батьки погрожували вигнати мене з дитиною. Я написала відмову у пологовому Стільки років прожила із цим Вибачте, зараз не про це Люба просила, щоб ви приїхали до неї в лікарню.
Ольга схопилася:
Чому вона не зателефонувала?
Її сумку вкрали разом з телефоном. Коли приїхала швидка, забрали її а сумка лишилася на лавці. Коли я повернулась, її вже не було
Бідна моя дівчина шептала Ольга.
Люба сама дала вашу адресу, сказала: «Знайди мою маму».
Обидві мовчали. Їхні погляди зустрілися не було ні образи, ні злості, тільки тривога й втома.
Їдемо, сказала Ольга, зачинила двері, хутенько, поїхали.
Старий автобус повільно котився до міста, Ольга з Вірою спершу мовчали, потім розговорилися.
Я також одна, тяжко зітхнула Віра. Чоловік помер три роки тому, тяжко хворів. Дітей більше не мала. Я знаю, це покарання за те, що відмовилась від доньки Так воно й є.
Значить, окрім Люби, у нас нікого нема, сказала Ольга.
Так Одна донька на двох сумно відповіла Віра.
У лікарні спитали:
До кого ви?
До доньки, до Люби Петрівни, одночасно відповіли обидві.
А ким ви їй будете?
Матірю! хором промовили вони, переглянулись і засміялися.
Дві мами? Ну добре, проходьте
Бліда Люба лежала під крапельницею. Побачивши їх, усміхнулась.
Мам і мамо прошептала.
Ольга обійняла дочку.
Тихо, дочка, я з тобою, а Віра сіла поруч.
Тепер все добре, ти не одна, поправила ковдру, сказала Віра.
Довго сиділи біля дочки. Багато говорили.
З того часу у Любочки дві мами. Пізніше зявився чоловік і двоє синів. А у Ольги й Віри одна донька на двох. Час від часу зустрічаються всі разом.
Дякую за читання й вашу підтримку. Добра всім!