Одна проти всіх
Віра вперше побачила маяк у книжці, коли їй було п’ять. На малюнку він стояв самотній і високий, а навколо лютувало море, темне, немов чорнило. Дівчинка притулила пальчики до сторінки і прошепотіла: «Я житиму там». Батьки засміялися. Бабуся сказала: «У тебе фантазія — як у кобзаря». А тітка Олена лише похапликнула: «Казки це все. Краще стань інженеркою».
І Віра стала. Поступила на радіофак, бо це звучало солидно. Хоча серце все одно кликало до моря. Після лекцій вона малювала маяки в зошитах, перечитувала Вернадського, слухала шум хвиль на YouTube і що відпустку їздила до води.
— Ну й дурня! — казала мати. — Усі нормальні люди на курорти, а вона — до якоїсь Одеси-мами!
— Мені подобається південь, — усміхалася Віра.
— Тобі заміж час, а не маяки твої!
Після університету Віра влаштувалася в компанію з обслуговування навігаційного обладнання. Робота — як робота: схеми, пайка, прилади. Але одного дня шеф промовив:
— Є вакансія. На південь. Морське селище, станція радіомаяка. Хочеш?
Вона мовчки кивнула. Ніби все життя чекала саме цієї пропозиції.
— Там жити тяжко. Вахта три місяці. Один маяк і дідусь-наглядач. Місцеві іногда заходять.
— Я згодна.
Мати влаштувала істерику:
— Ти хочеш замерзнути в степу? З глузду з’їхала?! Ми тебе в люди вивели, а ти в приморському селі хочеш сидіти з якимось дідом!
— Мамо, це мій шанс.
— Шанс на самотність і біду!
Батько мовчки дивився у вікно. Потім сказав:
— Хай їде. Хай спробує.
Селище звалося Бережанка. Кілька хат, рибацька пристань, крамниця і маяк на скелі. Коли Віра вперше вийшла на берег, її ледь не здув вітер. Море ревіло, чайки кричали, небо висіло низько, немов ось-ось проллється дощем. Але серце — співало.
— Ти Віра? — підійшов високий сивий чоловік у теплій кожусі. — Я Дмитро. Наглядач. Місцевий берегиня.
Він засміявся, взяв у неї рюкзак і повів до хати біля маяка. Там пахло кавою, хлібом і медом. На столі стояла лампа, на полицях — книжки і мушлі.
— Ось тут житимеш. Маяк за тобою. Станція стара, але робоча. Допомагатимеш тримати в порядку.
— Я впораюся.
— Не сумніваюся. Вигляд у тебе — з морем дружити.
Спочатку було важко. Шторми, тиша, довгі вечори. Віра налагодила апаратуру, подружилася з місцевими — особливо з Галиною, тендітною продавчинею з крамниці.
— З тобою поговорити — як чаю з калиною випити. Теплішає, — казала та.
А Віра по вечорах сиділа на сходах маяка і писала листи. Собі. У майбутнє. У минулому в неї були лише нездійснені сподівання рідних. А зараз — була вона сама.
Одного разу прийшла посилка. З міста. Лист від матері:
«Ти, звісно, дивна. Ми з Оленою не розуміємо, що ти там шукаєш. Але батько пишається. Приїжджай, якщо захочеш. Або хоч пиши.»
Віра зітхнула. Відчула, як десь глибоко всередині вперше задовго потеплішало.
Минуло три місяці. Віра збиралася додому. Маяк ніби став рідним. Дмитро міцно обійняв її:
— Повертайся. Без тебе тут сумніше.
У місті її зустріли прохолодно. Мати прискіпливо оглянула речі, тітка Олена заявила:
— Усе це було помилкою. Повертайся на нормальну роботу.
Але Віра вже знала: не повернеться. Вона прийняла рішення. Сама.
За півроку вона знову стояла біля маяка. Шторм стихав. Дмитро махав рукою:
— Ну ось, а я вже вареників наліпив!
Тепер у неї був свій куток у хаті, табличка на дверях: «Інженер навігації. Віра Морська». Так її прозвали місцеві.
— Ти як стихія, — казав Дмитро. — Спочатку ревеш, потім грієш.
Оленка, школярка з сусідньої вулиці, приносила малюнки — малювала маяки, як Віра в дитинстві. Рибаки дарували свіжу кефаль. Хтось навіть натякав на заміжжя.
— Дмитре, а ти чому не одружений? — запитала якось Віра.
— Був. Та вона потонула. Багато років тому. Відтоді — маяк мій супутник.
— Вибач…
— Не треба. Ти тут — ніби її голос знову почув.
Одного разу на маяку зламалася головна передавальна станція. Віра працювала добу без сну, зв’язалася з шефом, викликала підмогу. Приїхали фахівці. Один із них — хлопець років тридцяти, Андрій.
— А ти, значить, та сама Віра з маяка? Слава про тебе по всій конторі.
— Та годі. Я просто роблю, що люблю.
Вони пили чай, сміялися, сперечалися про схеми. Андрій залишився на пару днів. Від’їжджаючи, сказав:
— Я ще приїду. Якщо не проти.
— Протиму, якщо не приїдеш.
Віра стояла на скелі. Хвилі билися об каміння. Ззаду миготів маяк. Її маяк. Вітер заплутував коси. Вона розвела руки вбік і гукнула:
— Гей, свіІ світ відповів — шепотом хвиль, світлом вогню і тихим сміхом Андрія, що стояв поруч: «Ти знайшла свій берег».
